Сергій Анатолійович змушений був власноруч ховати знайомих, які загинули під час обстрілу

Коли нас почали бомбити, ми сиділи з дітьми в бомбосховищі. Потім діти виїхали, а я залишився з глухою мамою. Їй 84 роки, вона навідріз відмовилась кудись їхати, для неї це вже друга війна за життя.

Тяжко психологічно. Вибухи були поряд, я все бачив. Неприємно, страшно. Поховав знайомих, яких розірвало. Я зі знайомим розмовляв про те, що нам потрібен психолог.

Побутові труднощі були. Ми пішки ходили до джерела цілими днями, аби води наносити. Світла не було. Доїдали те, що було вдома: картоплю скляну – вона в травні вже проростала.

Коли нас звільнили, легше стало. Я ранком виїхав по хліб в місто, і побачив, що наші прийшли - побачив жовті пов’язки. Це було дуже приємно.

Скоріше б закінчилася війна, щоб діти змогли повернутися. Вони також вже скучили - більше півтора року не бачились.