Родина Ольги Миколаївни до останнього залишилась у рідному селі, та коли з’явилась реальна загроза їхньому життю – виїхали, не роздумуючи. 

Ми жили у Волноваському районі, поки не почалися обстріли. 24 лютого ми були вдома, збиралися йти на роботу. Перші прильоти по селу зруйнували декілька будинків. Потім окупанти скинули на сусідське подвір’я авіабомбу. Вона вщент зруйнувала дім.

У серпні пропали світло і вода. Їжа ще була, бо в селі є і город, і господарство. Хоча весною ми вже нічого не змогли посадити.

Ми тікали з дому, коли над головою летіли снаряди і купа уламків. В чому були – в тому й сіли в машину. Коти у нас вільно бігають по подвір’ю, птицю просто відкрили, собаку відв’язали. І все. Ми виїхали буквально за лічені секунди. 

Зараз ми в Запоріжжі, тому що син тут працював і працює досі. Тут я спілкувалася зі знайомими, порівнювала те, що вони розповідали. У багатьох ще гірше все було: там сина поранило, там ногу відірвало, і я зрозуміла, що ми ще вчасно вибралися.

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Віримо в наші ЗСУ, а так - тримаємося.

Шкода, що на старість ми залишилися бомжами: будинок наш сильно постраждав.

Втім, повернемося, як буде тільки можна, будемо працювати, відновлювати дім. Якби тільки здоров’я не підвело.