Василенко Марія, 10-а клас, ліцей № 3 Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Романович Ірина Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Марія, і я хочу розповісти про свіій життєвий шлях за час війни.

Лютий 2022 року. Ми живемо звичайним життям, будуємо плани на майбутнє в нашій рідній Херсонській області, у мальовничому місті Нова Каховка. Я гуляю з друзями, відвідую уроки, виконую домашні завдання, ходжу на гуртки — одним словом, насолоджуюся життям, не замислюючись про щось погане. Десь у середині лютого всі починають говорити про війну, але ніхто в це не вірив і не звертав уваги. Уже 24 лютого о 5 ранку ми прокинулися від першого вибуху. Ми схопилися, і перше, що я запитала у мами, було: "Мамо, скажи, будь ласка, це ж феєрверки, так?" Наша родина хутко зібрала трохи речей, узяла кота, декілька подушок і ковдр, і ми поїхали в село, яке знаходиться в Бериславському районі. Там була моя бабуся, у якої ще в 2021 році був інсульт, і вона не могла ходити. Ми не могли її покинути, тому залишилися там. З того часу і почався мій шлях, затьмарений війною.

Перший тиждень ми майже постійно сиділи в підвалах, оскільки боялися кожного вибуху. Уже на початку березня до нашого села зайшли російські війська. Вони розвішали скрізь свої прапори, змінили українські написи на пам’ятниках, заселили солдатів у порожні хати (у кращих будинках жили їхні командири).

На жаль, після їхнього приходу в нас майже не було електрики, інтернет не працював, зв’язку не було зовсім. Щодня ми чули, як літали їхні вертольоти й винищувачі.

Зазвичай я сиділа в хаті, але одного разу була на вулиці, коли прямо над моєю хатою дуже гучно пролетіли винищувачі. Я злякалася, забігла до хати й розплакалася.

Пройшло три місяці... Знаєте, що мене дуже засмутило? Багато людей, яких ми вважали нормальними та адекватними, стали колаборантами. На мою думку, якщо у вас не було можливості виїхати, поводьтеся гідно, не контактуйте з окупантами, бо це рано чи пізно вам відгукнеться.

День за днем ми чекали на звільнення нашого села, але надія потроху згасала. У нас не було зв’язку, ми не знали, що відбувається в Україні, а в їхніх новинах розповідали тільки про те, як вони нас "рятують". Настає листопад. 9 числа ми не розуміли, що відбувається, бо всю ніч росіяни тікали з села величезними колонами, а на ранок їх не було — жодного танка чи машини. Уже 11 листопада я прокинулася від слів мами: 

"Доню, прокидайся, наші прийшли". Чесно кажучи, спочатку я не повірила, але, вийшовши на подвір’я, зрозуміла, що так і є. Це був найщасливіший день у моєму житті.

Сльози щастя лилися рікою. Після приходу наших військ життя поступово налагоджувалося: через 4 місяці відновили електрику, запрацювали магазини (зокрема й магазин моєї мами), повернувся зв’язок, а біля домівок військових стояли старлінки. Після того, як окупанти відійшли на лівий берег Херсонщини, наше село почали обстрілювати дедалі частіше. Мені довелося на деякий час виїхати до сестри, і в цей період, на жаль, померла моя бабуся. Але ми розуміємо, що потрібно жити далі.

Згодом я звикла жити в Херсонській області під час війни. Прильоти — це тепер звичайна справа для кожного херсонця. Хоча я сумую за своїм рідним містом, розумію, що від мене в цей момент нічого не залежить.

Отже, у кожного своя історія та свій шлях, але всі ми — українці, і ми мусимо підтримувати одне одного в такий важкий час. Люди воюють, інші волонтерять або донатять. Уже майже 1000 днів війни. Ми повинні жити далі, бути сильними, боротися, впевнено крокувати до перемоги! Слава Україні!