«Після повернення додому я довго не могла зайти в квартиру»

Людмила до останнього сподівалась, що до повномасштабної війни не дійде. Та 24 лютого їхнє рідне місто одним із перших прийняло на себе удар, уже зранку там точилися вуличні бої. Родина Людмили вирішила не чекати ескалації ситуації: разом із дітьми та чоловіком вона виїхала до батьків. 

Мені 34 роки, маю трьох дітей, живу в Охтирці. Працюю в дитячому садочку, який постраждав від російської агресії.

Наша квартира знаходиться навпроти військової частини. 24 лютого я прокинулась і збиралася на роботу - це було о шостій годині ранку. В цей момент побачила, що по частині бігали наші військові, їхала військова техніка. Одразу почалася переписка у телеграмі, у Вайбері, всі писали, що почалася війна.

Чоловік забрав дітей і відвіз до наших батьків. Я пішла на роботу. Коли нас відпустили, залишилися тільки чергові, то ми з чоловіком почали одразу збирати речі.

Зараз ми вже повернулися в Охтирку, тому що у селі слабкий інтернет, а дітям потрібно навчатися. Чоловік також працює всю війну, їздив з села на роботу, бо працює електромонтером, відновлює лінії після обстрілів.

Спочатку був шок, що це все почалося, якось сподівалися, що до цього не дійде. Потім був шок, коли постраждав наш садочок, в якому я працюю, в який ходили мої діти. Якщо чесно, то події кожного дня шокували. 

Наш будинок знаходиться навпроти військової частини. Я довго після повернення не могла зайти в квартиру, бо мені було реально страшно - це такий собі психологічний бар'єр. 

Зараз у місті відносно безпечно. Але ми знаходимось в 50 кілометрах від кордону, тому ми постійно дивимося новини та читаємо повідомлення в телеграмі.

Мені б дуже хотілося, щоб весною війна закінчилась, щоб це відбулося якомога швидше. Шкода хлопців, які воюють. Тож ми намагаємося теж їм допомагати. Донатимо тим, в кому впевнені, що це не аферисти. 

У нас у всіх напевно одна мрія – скоріше закінчення війни. Ба більше – щоб наші діти, онуки та правнуки такого більше ніколи не побачили.