24.02.2022рокубула вдома в Харкові, прокинулася від вибухів та помаранчевого неба (біля 4:30 ранку). 24/7 артобстріли, вповз вікон БТРи, винищувачі сіяли бомбами аби куди. Найстрашніше -- коврові бомбардування винищувачами.

Після першого бомбардування я геть посивіла. Ще страшно було бачити машини, які згоріли вщент, з відчиненими дверцятами,  звідки виглядала згоріла людська кінцівка.

Місто паралізовало. Не працювали аптеки, крамниці, банкомати. Не було хліба, їжи, води. 5 діб були без їжі та води. Потім вдалося роздобути півбатона, 5л води та банку олівок на родину з 5-ти осіб. Це було щастя. Також на той момент в мене було ускладнення від ковіду (гній в голові), лікарі припинили приїжджати до лікарні (бо транспорт був паралізован) і мене (та інших хворих) виписали додому долікуватися хто як може.

А аптеки не працювали. Думала, що не вилікуюсь, але організм вирішив мобілізувати усі ресурси і хвороба поступово відступила. 

Наразі з родиною живемо разом, перемістилися на захід України.

Приємно вразило, коли чужі, але небайдужі люди скрізь намагалися нам допомогти, чим можуть. Це викликало бажання волонтерити та теж допомагати людям.

До війни було швейне підприємство. Зазнало пошкоджень. Наразі не працює. Займаємося волонтерством на безоплатній основі.

Є старенька потерта об'ємна сумка, в яку вмістилося, як виявилося, все моє життя, коли ми тікали. Залишу її і буду розповідати онукам та правнукам, як вона вмістила все, що мені було потрібно на той момент.

І як у решті решт розумієш, що твоє життя -- це усього навсього одна сумка-рятувальниця.