Заруденець Карина, група ККД-21, ДНЗ «Професійно-технічне училище №14 м.Нова Каховка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Красуляк Тетяна Степанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Два роки тому, коли війна прийшла в моє життя, я не могла уявити, як сильно вона змінить мене і моє оточення. З того моменту, як я вперше почула тривожні новини про вторгнення, світ став іншим. Вперші хвилини я відчувала безпорадність та страх так як, я перебувала не вдома, а в гуртожитку далеко від своїх рідних. І я не розуміла, чи виде в мене взагалі потрапити додому( на той час моє місто й ще не було повністю окуповано, але були складності аби потрапити).

Були вибухи і багато, але через якийсь певний час в мене вийшло поїхати додому, але поїхала не сама, а разом з подругою.

Моє місто окупували російські війська. Люди в паніці купували продукти, створювали черги біля банкоматів, намагалися виїхати з міста. Але вже через кілька днів ми зрозуміли, що виїхати не вийде: місто опинилося в оточенні окупаційних військ. Вулиці спорожніли, на них з'явилися військові, які встановили свої порядки. Війна більше не була чимось далеким – вона стала нашою новою реальністю. Життя в окупації було важким випробуванням для кожного з нас. Місто було відрізане від зовнішнього світу. Інтернет працював із перебоями, зв'язок з рідними та друзями був практично відсутній.

Ми не знали, що відбувається в інших регіонах, не мали доступу до об'єктивної інформації. Це була інформаційна блокада, яка поглиблювала відчуття ізольованості та безнадії.

Кожен день був схожий на попередній: черги за продуктами, пошуки води, постійний страх перед можливими обстрілами. Ми намагалися залишатися вдома якомога більше, щоб уникнути небезпеки на вулицях. Були моменти, коли здавалося, що ситуація безвихідна. Були постійні обшуки, когось з людей забирали "на підвал" і змушували співпрацювати з новою владою. Хтось погоджувався на співпрацю, а хтось ні і вже під дулом змушували записувати різні відео для пропаганди, а не погодитися ти не можеш, бо або тебе вб'ють або ж твоїх рідних.

До мене також приходили військові з обшуком, шукали дві машини, які підходили під опис, обіцяли, що нас не будуть чіпати і нічого нам не зроблять, але після цього ми декілька місяців все одно переховувалися.

Шостого листопада зранку окупанти підірвали усі вежі з електромережами, ми сиділи весь цей час взагалі без світла, інтернету та води, але нам пощастило, що в нас був генератор, хоч якось , але ми мали можливість далі існувати, хоч ситуація в місті ставала й ще більш складніша. Час під окупацією здавався нескінченним. Проте одного дня ми почули звуки, які відрізнялися від звичних вибухів – це були звуки українських військ, що наближалися. Серце наповнилося надією.

Звільнення міста стало моментом, який я запам'ятаю на все життя. Люди виходили на вулиці, плакали від радості, обіймали українських військових.

Але на цьому наша радість закінчилася, після деокупації російські війська почали постійний обстріл з лівого берега, через сильні обстріли нам все ж довелося зі сім'єю виїхати в Дніпропетровську область, бо у мене взагалі не було ніякої можливості далі навчатися, я дуже почала відставати у навчанні. Ми виїхали і почали жити далі, але вже з чистого аркуша. 

Тепер, через 1000 днів війни, я дивлюся на пройдений шлях з болем, але й з гордістю. Є багато чого, що досі я не можу розповісти і мабуть, вже ніколи цього не розповім.

Пережити психічно окупацію не кожен вміє, після окупації я маю тригери та панічні атаки( вони не часті, але бувають). За цей період я зрозуміла, що потрібно цінувати усе, що маєш, проводити більше часу з рідними та просто жити далі, бо в один момент тебе можуть позбавити можливості далі жити. Війна триває, але я впевнена, що ми обов'язково переможемо.