Леонід Миколайович задовго до війни переніс інфаркт. Хвилювання дались взнаки – довелось тікати з дому, аби зберегти здоров’я

Я з села Преображенка, що біля міста Оріхова. Переніс інфаркт іще у 2009 році. Мені погіршало після бомбувань і прильотів. У підвалі не витримав - довелося виїжджати. Обстріли були по три-чотири рази на день, прилітало і під двір, і кругом. У мене задишка почалася страшенна на нервовому грунті, біль у грудях. Ліки не допомагали, а медиків не було, щоб надати першу допомогу.

В побутовому плані також було важко. Світло перебивали дуже часто, потім відновлювали. Газ ще був тоді, як я виїжджав. Щодо їжі, було простіше, бо я в селі жив.

Коли почалися обстріли, постачання припинилось. У кого що було, то ділилися по-сусідськи.

А з водою була проблема, бо нам її машинами завозять у басейни. Технічна вода в нас своя, а питна вся привізна. Там і зараз проблеми з питною водою.

Діти раніше виїхали, а я вже після них. До Запоріжжя було неважко дістатися, а от уже назад ніхто не хоче їхати. Проблема тепер сюди добратися, щоб на хату подивитися.

Тут будинків дуже багато побитих. Обстріли не припинились. Буває таке, що доводиться бігти в підвал.

Вся наша родина у різних краях. З того, що я бачу, то війна надовго, принаймні у нашій місцевості. Думки одні: аби прокинутись вранці живим, і щоб війна швидше завершилася. Ото й усе.