Мені 35 років. Сім’я: чоловік, мама, троє дітей. Ми з села Приморське Степногірської громади. 

Шокували обстріли і те, що це все бачили діти. Вони не спали ночами. Моя дитина навіть почала впісюватися з переляку. Кожного стуку діти  бояться.

Снаряд прилетів до нас додому. Тепер ні вікон, ні половини даху немає на хаті.

На той час чоловік був на роботі. Я зателефонувала йому, сказала, що трапилося. Він приїхав нас забрав, і ми одразу виїхали.

Коли ми приїхали до Запоріжжя, діти відійшли, перестали боятися - не те, що вдома. Там взагалі - таке, що серце кров’ю обливається.

Я не працюю, бо дітки маленькі, а чоловік працює. З їжею в нас ще так собі. А з одягом погано, з хімією теж.

Важко сказати, як і коли війна закінчиться. Аби вона скоріше закінчилася. Тоді ми повернемося додому, і все буде добре. Головне, щоб був мир.