Ми з жінкою пенсіонери, але ще й працювали. А зараз - зовсім друге. Ми із Снігурівського району, мені 67 років. 

24 лютого зранку почули обстріли. А через декілька днів із Каховки пішли колони. Ми більше місяця були вдома. Світла не було, води не було, то й вирішили виїхати. Було вже п‘ять блокпостів. Ми ще пробралися, нас випустили. А потім вже нікого ні впускали, ні випускали. 

Ми виїжджали, поки була окупація, в свою Миколаївську область, місто Первомайськ. Там було спокійніше. Нас в Первомайську гарно прийняли, люди допомагали.

Ми самі собі садили город, а тоді вже повернулися через вісім місяців, як нас звільнили. Дуже було приємно як дізналися, що нас звільнили і ми можемо повернутися додому. Важко було. Не було дров, вугілля, повернулися в нікуди.

Дружина хворіє - тиск. Погано ногами ходить. З опаленням проблеми, і на даний момент немає де дров і вугілля купити. От так живемо - виживаємо.

Всі на нервах, всі переживають, та це ми. А як хлопцям отам в окопах в таку погоду? Їм ще «краще», бо ми, як не є, а в хаті. В теплі, в добрі. 

Ми постійно мріємо, що настане мир і все буде добре: наша Україна буде нашою Україною, наша земля буде нашою землею. Все відбудується, все налагодиться.