Тітаренко Іван Віталійович, 16 років, учень 10-Б класу ліцею №35 «Імпульс», м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Модло Олена Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна постукала у двері нашої родини ще в 2015 році. Тоді мені було 9, моїй молодшій сестрі – всього три. Можливо, комусь це здається дивним, бо мешканці Кривого Рогу про війну чули тільки з повідомлень мас-медіа. Та все ж. Наш тато прийняв вольове рішення: якщо не я, то хто. І став воїном добра Збройних Сил України.

Я був ще малим і не дуже розумів, що відбувається на Сході нашої країни. Лише бачив, як тривожиться і переживає мама, як радіє, коли надходять татові смс-повідомлення.

З 2015 року татко приїздив додому нечасто. Але коли його відпускали зі служби – це були найщасливіші дні (знаєте, зараз переглядаю в Інтернеті зустрічі дітей з батьками жалкую, що в той час я так не притискав батька в обіймах). Нам навіть вдалося один рік відпочити всією родиною на морі. На нашому, Чорному морі. І тепер я розумію, що то було найкраще літо мого дитинства.

12 квітня в спокій, надію моєї родини постукало щось страшне: не смерть, а ще страшніше – невизначеність, порожнеча. Останній раз ми почули крізь екран маминого телефона голос тата, Віталія Тітаренка, молодшого сержанта, який самовіддано захищав Маріуполь з самого початку цього жахіття, з 24 лютого …

Як важко сидіти і чекати повідомлень. Біль, страх хочуть тебе затягти у свої тенета, щоб ти здався, плазував перед ними, просився пощадити. Залишалася тільки віра, яка давала хоч трішки надії на порятунок тата та й нас самих.

Але той день я запам’ятаю назавжди: після декількох невдалих спроб прориву із заводу імені Ілліча весь його підрозділ був захоплений у полон.

Для волелюбної людини (яким є мій тато) - це найбільша кара, а для нас – це нові сльози, переживання, втрата надії.

Українські жінки дуже сильні! Однією з них є моя мама. Долаючи сльози, образу на весь світ, вона почала шукати…Я не знаю скільки часу це тривало, але здавалося - ціла вічність пройшла. І єдине фото з ворожого телеграм-каналу дало віру й надію нам усім: живий – значить усе буде добре, він обов’язково повернеться додому.

Проте біль не вщухає…

Щодня я думаю про полон… Як батькові там боляче, страшно… Навіть огидно… Мама не знає про мої чоловічі сльози.

Затамовують переживання розмови з татом. Він мене чує, а я дослухаюся до подиху вітру, який, долаючи тисячі кілометрів перешкод, приносить мені лагідні слова найдорожчої людини.

Але я вірив, вірю і буду вірити, що з ним усе буде добре: мій тато гідно зустрінеться з усіма негараздами, бо таких чоловіків Бог наділив незламним духом та волею до життя!

А ще я більше переживаю за маму. Що коїться в її душі? Як вона із цим живе?

Я завжди думав, що в родині найголовніший – це чоловік. Насправді, героїчна - моя мама. Її мужності, твердості та непохитності думок, умінню тримати себе в руках, боротися за татка, працювати, ніби нічого не сталося, підтримувати своїх подруг «по нещастю» та ще й дбати про сім’ю позаздрить багато хто.

Тільки, мабуть, нікому й ніколи вона не розкаже, як уже майже півроку плаче ночами, стримуючи подушкою свої тихі крики, як жодна фарба для волосся не може приховати її білі скроні та як долає втому доброю посмішкою й щирими обіймами. Мама постаріла на десятки років та помудрішала на століття. Вона, як і татко, уже ніколи не будуть такими, як до 24 лютого.

Ця війна змінила нас назавжди. Ми стали ще дружнішими, почали більше цінувати хвилини, які проводимо разом. Ми стали ще ріднішими, бо маємо одну віру, сповнену надією і трьома бажаннями: щоб якнайшвидше повернувся наш тато, щоб Україна перемогла і прийшов до наших осель мир і радість!