Провороцька Софія, Відокремлений структурний підрозділ "Ладижинський фаховий коледж Вінницького національного аграрного університету""

Вчитель, що надихнув на написання есе - Асауленко Любов Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я добре памʼятаю перший день війни… 23 лютого 2022 року. Середа. День народження моєї молодшої сестри, їй виповнилося дванадцять років. Ми, ні про що не підозрюючи, раділи і святкували.

24 лютого 2022 року. Четвер. О 06:30 я прокинулась до школи раніше, аніж зазвичай, адже в цей день у мене екзамен з гітари в музичній школі. Раптом я почула мамин плач: вона з кимось говорила по телефону, а голос її тремтів. Я, спантеличена, вийшла, щоб запитати, що сталося.

Батько, сидівши на дивані, мовчав. Побачивши мене, він сказав: «Війна. Почалася війна». Мама не переставала плакати.

Я не могла повірити в це і продовжила збиратися до школи. Глянувши у вікно,  побачила величезну чергу до заправки. Такі ж самі черги були і до банкоматів, і в супермаркетах. У місті був хаос. Батько пішов, щоб зняти готівку й купити продуктів, а невдовзі пролунав сигнал повітряної тривоги. Тоді я її вперше почула. Почали літати шахеди. Кілька разів вони пролітали прямісінько над нашим будинком.

Страх охопив все моє тіло, а руки почали тремтіти. Я не знала, що робити: залишатися на місці, чи збирати речі і бігти до укриття. У голові було занадто багато думок.

Перший день, під час тривоги, ми знаходилися у коридорі, тому що живемо в квартирі багатоповерхівки, підвал якої не призначений для укриття. Згодом ми вирішили, що безпечніше під час тривог бути в надійному сховищі. Тому на деякий час переїхали до друзів батьків, які живуть у приватному будинку, де є підвал у якому буде значно безпечніше під час тривог, ніж у коридорі. Швидко ми облаштували його: прибрали, занесли кілька ліжок, стіл, воду, продукти харчування та товари першої необхідності.

У моєму рідному місті, де я живу й навчаюся, знаходиться ТЕС, тому часто «снують» ракети й шахеди.

Перший приліт по нашій ТЕС був 11 жовтня 2022 року: у той момент дзеркало у ванній кімнаті впало і розбилося, а все навколо затремтіло. Світло одразу згасло, а на самій ТЕС були завали. Наступні прильоти супроводжувались такими ж наслідками. Ми, без світла та води, у розгубленості й невпевненості в завтрашньому дні,вирішили поїхати в село до бабусі.

Адже там не було чути таких страшних звуків тривоги, не так часто літали шахеди. Там значно спокійніше, ніж у місті.

У листопаді, у день мого народження, коли ми знаходилися у шкільному бомбосховищі, пролунали вибухи. Щойно я взяла телефон до рук, щоб упевнитися, що з моїми рідними все добре, – зник зв’язок та світло. Настав блекаут. Вода була лише в деяких колонках, у черзі біля них стояли по декілька годин. На щастя, блекаут не тривав більше доби, але після атаки не стало опалення на декілька тижнів. Температура на вулиці була нижче 0, у квартирах не більше п’ятнадцяти градусів, електроприлади не дуже рятували ситуацію.

Звісно, це аж ніяк не можна порівняти з тим, що відбувалося в Маріуполі, Бучі та інших містах, до яких добралися кровожерливі російські окупанти.

Я ділюсь виключно своєю історією. Моя мама допомагала волонтерам, тому я також вирішила долучитися до цієї справи: у школі плела маскувальні сітки разом з друзями, ми створювали багато зборів для підтримки ЗСУ.        

Будучи студенткою коледжу, у вересні цього року брала активну участь у ярмарці, організованій навчальним закладом. Усі зібрані кошти пішли на допомогу ЗСУ.

Тисяча днів – це не просто цифра. Це тисяча планів, розбитих ущент, тисяча надій, перекреслених війною. Життя, поділене на "до" і "після", стало для мене не просто фразою, а гострою реальністю. Крізь біль війни я бачу невеличкий, палаючий вогник – вогник надії, що палає в серцях мільйонів українців. Ми вистоїмо, і Перемога обов’язково буде нашою!