Я жителька Донбасу. Живемо втрьох - я, чоловік і мама. Я на пенсії, чоловік працює. Мамі скоро буде 76 років. Ми  зараз переселенці, тому що там, де знаходиться наш дім, жити страшно. Наше село зараз у прифронтовій зоні.

Ми побачили, що відбувається навколо. Чоловік працює на швидкій допомозі і знає, що робиться у прифронтових селах. Усе стирається з землі, залишаються руїни. Руйнують усе: будинки розвалюються, стовпи падають, дроти висять. Навколо - ні душі, а ті, хто залишався, виїжджали під обстрілами з одним пакетом, навіть без документів. 

Нам було дуже шкода залишати наш дім, землю, город, роботу. Ми довго терпіли. Діти довго були біля нас. Але ми порадились, що у таких умовах у нашому селі жити небезпечно, хоча деякі люди там ще залишаються. Там дуже шумно. Ми зрозуміли, що коли їдеш в евакуацію, то ти або нескоро повернешся, або взагалі не повернешся додому. 

Була паніка, багато людей виїжджало. Стояли у заторах на дорогах, чекали на блокпостах. Були проблеми з паливом: бензином, газом. Потім усе налагодилось. 

У 2014 році були влучання на подвір'я, у садку неподалік від будинку. І на нашій вулиці було багато пошкоджених будинків, але тоді ще були квіточки у порівнянні з тим, що зараз коїться. Тепер дуже страшно. Там усе летить і падає, усе руйнується, навколо вирви, ями, снаряди падають прямо біля будинків. Людей убивають, ранять. Неможливо там залишатися. 

Для переселенців створюють умови: допомагають і з житлом, і з гуманітаркою. Платять гроші. Нам дуже допомагають - видно, що люди небайдужі. Я щиро вдячна, це допомагає вижити.

Але найстрашніше те, що родини роз'єднані, діти далеко від батьків. Батьки хвилюються за своїх дітей. Переймаємося за наших військових, за всю Україну. 

Найбільше шокує те, що людське життя кожного українця тепер висить на волосинці. Особливо - у тих, хто живе на окупованій території. У будь-який момент з людиною може статися що завгодно. Окупанти стирають те, що створювалось роками, і люди залишаються ні з чим. Страшно, що діти гинуть, дорослі, літні люди. Хочеться, щоб усі повернулися додому і люди не гинули. Це найголовніше. 

Ми зараз у Мирнограді. Чоловік працює в Очеретиному. Психологічно було складно, але ми розуміємо, що потрібно підтримувати одне одного і тримати себе в руках. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась якомога швидше. На жаль, ми не можемо нічого загадати і змінити. Бачу своє майбутнє світлим, мирним, радісним, щасливим. Щоб у нас були внуки і правнуки.