Перші обстріли нашого селища почалися взимку 2015 року. Снаряд прямим влученням розірвав дах сусідньої триповерхівки. Тепер кожну хвилину думаєш: якщо буде постріл, куди снаряд упаде?

 Ми з дружиною вже двічі постраждали. Вперше, коли снаряд розірвався за десять метрів від будинку. Через рік – другий, на тому ж місці. Осколки пробили дах і стіну будинку, посікли паркан. У нас підкова на дверях – вона немов вберегла нас від загибелі.

Нам просто пощастило. Недоторканими залишилися хвойний куточок і дитяча гірка, яку я зробив для онука незадовго до війни. Але малюкові вже три роки, а він тут жодного разу не був. Він тільки мріє: коли війна закінчиться, до дідуся приїхати.

З рідними ми бачимося дуже рідко, селище було відрізане від цивілізації довгий час. Тільки нещодавно відновили автобусне сполучення з Маріуполем. Двічі на тиждень можна вирватися в аптеку або магазин, отримати пенсію. Магазини в нас закриті, хліб привозять через день.