Молода сім’я з трьома дітьми виїжджала з окупації під обстрілами. Після звільнення рідного села вони повернулись.  Але тепер там виживати важко, бо немає постійної роботи

Як почалися кожен день обстріли, ми десь місяць терпіли, ховалися. Але зрозуміли, що треба спасти дітей. Узяв їх трьох, дружину, та й виїхали зі свого села до Нового Бугу. А туди летіло з мінометів: батькам хату розбило. Коли ми повернулися після звільнення, побачили, що наша хата трішки пошкоджена. 

Спочатку пропало світло. Бігали холодильники рятували, генератори заводили, їх брали у сусідів, тож трішки трималися. Потім перестали качати воду, бо потрібні були генератори, а половина людей вже повиїжджали. У кого були в машинах, то заводили, набирали води. Після того почали думати, що потрібно виїжджати, бо з водою проблеми. 

Їжі вистачало, бо ж ми в селі. Колгосп хліб возив, а потім пропав колгоспний хліб - і ще важче стало. Виживали, хто як міг. 

Потім почали нам допомагати Юнеско: давали їжу, одяг дітям. Перед весною потрібно було у щось взуватися. Почали платити грошову допомогу, а так - шукали роботу. Зараз трішки бережемо запаси, басейні заповнені. 

Мене шокували люди наші, односельці. Про когось думав, що вона - людина, а вона й відра води не дала. Війна повинна була згуртувати людей, а кожен розбігся та став кожен сам по собі, навіть від рідні такого не очікував.

Важко було розлучитися з домівкою, кинути все, і страшно їхати, тому що під обстрілами виїжджали полями, під супроводом мінометів. Я боявся за дітей, щоб їх вивезти. Та вони цього не чули. Старший брат посивів трошки – йому це все на психіку дало.

Діти стали не такі боязкі, стали більш самостійні. Знають, що їм робити як щось трапиться. Я більше почав допомагати за «спасибі», добріше став трошки. Все рідніше стало, жити почали тим, що є, і виявилось, що ми жили добре.

Тікати далі не хочеться, тільки якщо дітей врятувати – їх відправляти, а самому - берегти те, що залишилося. Немає куди тікати, наша земля - тут.

Мало роботи, діти займаються не в школах, а оці «онлайни». Зараз взагалі важко: як є робота, то є гроші та їжа. Але зараз роботи взагалі немає, тільки підробітки: комусь дах перекрив, комусь вікна вставив. Планів на майбутнє в мене зараз немає, хоча перед війною були великі об’єми роботи. 

Мене відволікає земля, город, двір. Я в селі живу, є господарство. Як тікали, то все покидали: корів і свиней, а зараз все розвелося заново. Коли сидиш і думаєш про війну - починається депресія, а коли сапку в руки береш -  відволікаєшся від усього. Не можна руки опускати.

Я думаю, що довго війна не буде, бо це держави воюють, але все одно такі діла швидко не закінчуються. І все одно, ми переможемо.

Добре майбутнє бачу. Я задоволений, що мої діти стали сильнішими. Я більше бачу майбутнє своєї дитини, а сам буду робити та підтримувати свою сім’ю. Коли сіна закінчиться, тоді будемо далі думати, що робити.