Олена Миколаївна з донькою і трьома котами покинула рідний Сєвєродонецьк, щоб врятуватись від постійних обстрілів

24 лютого мені на роботу подзвонила донька і сказала, що їх всіх розпустили з роботи, бо будуть обстріли. Через декілька годин ворожа авіація бомбила аеропорт.

Під час війни у нас була відсутня вода, газ і світло. Я з донькою ходила в інший район міста під обстрілами, щоб зарядити телефони й набрати води.

Наш район у Сєвєродонецьку першим у місті постраждав від обстрілів. Восьмого березня нас «привітали» о четвертій ранку: посипалися вікна, а дім сильно почав трястись. Згодом ми дізнались, що російський снаряд попав у сусідній під'їзд.

Нам пощастило, що у нас були запаси води та свічок, потім ми робили каганці. Коли не стало газу, почали готувати їсти на багатті. Сім'я у мене невелика: я, донька і три коти, тому згодом ми вирішили евакуюватись у безпечне місце

Нас не пускали на евакуаційний потяг до Львова, бо ми були з тваринами. Коли ми вже майже втратили надію, провідниця передостаннього вагона крикнула, щоб ми заходили. Потім вона сказала, що пустила нас, бо побачила в руках котячі переноски, а вона дуже любить тварин.

Про війну мені нагадує рюкзак, в якому ми везли документи, корм і ключі від квартири. Ми сподіваємось, що з ним повернемось у нашу квартиру у звільнений український Сєвєродонецьк.

Приємних моментів було вдосталь, бо на нашому шляху траплялось багато добрих людей, які нам допомагали.

Наразі я перебуваю у пошуках роботи. До війни працювала продавчинею в магазині.