Жеребна Вероніка, 8 клас, Комунальний заклад «Харківська гімназія №35 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ващенко Тетяна Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ви любите рідну мову? Нашу, калинову? Я теж … Тільки от прийменники «до» і «після» ріжуть серце навпіл. Такі короткі, а болючі до нестями!

Лютий 2022, може, тому й лютий, що змінив усе. Почекайте, скажете ви, що я зовсім дитиною була ( 11 років – 6 клас), щоб осягнути глибину горя, що принесла війна. Згодна на сто відсотків. Я – сонечко мамине, татова радість, бабусина насолода, а братова гордість. Харків’янка – і цим пишаюся! Так, я навіть зраділа, коли матуся  тихо сказала: «Доню, до школи сьогодні не треба йти».

Усміхнулася, бо не буду чути вереску Данила, не бачитиму безладу на парті Анни, а ще засмучених учителів, які інколи не знали, що з нами робити.

Це тільки перші хвилини, а потім я побачила очі матусі, отой страх довго пам’ятатиму. Здавалося, що все, як було, якщо так можна сказати, а насправді… Усі, як могли, мене оберігали, опікали, розважали, тільки маленька дівчинка змінилася – зрозуміла жахи воєнного сьогодення. Щось постійно не давало спокою: тривоги, приліт смертоносних ракет, друзі розлетілися по всьому світу. Це все, на жаль, і зараз є на Харківщині, але виявляється, що головне не в тому. Здогадалися?

Матусині очі, її руки, слова, вони, розумієте, ніби й не плакали, бо треба було триматися заради родини, а з іншого боку, не дивилися на мене так, як колись.

Я не маленька дівчинка, ні, вже доросла. Сама навчилася в усьому бачити позитивне, прекрасне, бо малюю багато із захопленням. Запитаєте: «Сильна?» «Ні», - відповім, але вчусь і знаю, що оце чарівне слово «допомагати» повертає силу й віру. Ми родиною починали з малого – працювали у волонтерських пунктах, допомагали стареньким, які залишилися без опіки, підгодовували тварин. Під обстрілами було важко, але це відчуття допомоги дає сили подолати страхи. Найголовніше – ми з мамою повернулися до школи: я навчатися, неня – учителювати. І тепер щасливих миттєвостей у житті побільшало, хоча й інколи дуже-дуже багато завдань, як на мене.

Та не опускаю руки, бо моя матуся їх не опускає. Її очі стали випромінювати більше радості й трішки спокою, які мене огортають, як тоді, до …

Я – сонечко, радість, гордість рідних своїх, а вони мої крила, сила, що міцно опирається на допомогу один одному, захисникам та захисницям України!