Ми з Луганської області, з міста Сєвєродонецька. Там уже майже два роки - окупована територія. Ми три тижні там побули, і не стало сил терпіти. Виїжджали, коли там було дуже гучно та страшно. Нас вивезли евакуаційним потягом на Закарпаття. Там дуже добре зустріли. Поселили в селі в інтернат, де ми з чоловіком прожили три місяці. А діти виїхали в Черкаську область, і ми переїхали до них. 

Мешкали в туристичному комплексі три місяці. Спочатку безкоштовно, потім по тисячі платили, а потім нам сказали 15 тисяч платити за кімнату. А біля села є хутір, і ми знайшли там людей, які нас приютили. Поки живемо так, а що далі будемо робити – невідомо. Ми пенсіонери. 

Ставало все гірше і гірше. Розбомблять газопровід, і тільки його зроблять – і знову розбивають. Світло також спочатку було, а потім розбомбили – і його вже немає. 

Води не було. Якісь залишки були в трубах, і люди в тій воді купалися. Ми запаси води робили. 

Нічого там уже не було. У магазинах не стало продуктів. «Викинуть» щось на продаж – і біжиш туди під обстрілами, щоб тобі щось дісталося. Не стало газу, але світло було. Потім полагодили газ, а світла не стало. Зараз там немає інтернету, зв’язку. Зараз там є все, крім опалення. Хоча й опалення не в усіх домах є. Там, наче, все відбудовується, але ми там не були. 

Люди їдуть через Європу, хто хоче, а ми не хочемо туди. Що далі будемо робити - я не знаю. Немає в нас таких грошей, щоб купити тут житло. Ми пенсіонери з чоловіком, і ще в нас є батько, якому 87 років. Ми живемо на хуторі, а він - від нас за два кілометри в селі. Ми не можемо знайти таке помешкання, щоб разом жити. 

У нас до війни було сто тисяч населення, а потім майже нікого не залишилося. Наше місто так само розбомбили, як і Маріуполь. Просто Маріуполь великий, а в нас маленьке місто. Коли в Луганськ прийшла «ЛНР», то наш Сєвєродонецьк став обласним центром. 

Я сподіваюся, що Трамп закінчить війну. Думаю, що до літа. Зараз я в Києві у дітей. Київ бомблять. У нас на Черкащині тихіше, а тут страшно.