Мені 60 років. Я жила з чоловіком у Гуляйполі Запорізької області. Працювала акушеркою в оглядовому кабінеті. У вересні пішла на пенсію. Чоловік працював водієм.
Другого березня зникли вода і світло. З п’ятого березня ми жили в підвалі. Щоб освітити його, ми робили лампадки з олії та бинта. Перші удари росіяни нанесли по нашому мікрорайону. Розбили два сусідні будинки. Під час вибухів стіни підвалу здригнулися – діти розплакались.
Спочатку продуктів вистачало. Коли вони закінчилася, кілька днів було тяжко. А потім волонтери привозили гуманітарну допомогу. Згодом один магазин відновив роботу – ми могли купити хліба. У лікарню привозили медикаменти. Найбільше надходило ліків від тиску, застуди й цукрового діабету. Дуже багато людей приходили по інсулін.
Без води, газу, світла ще можна було протягнути, а бачити розбиті будинки – це найстрашніше. Ми не знаємо, чи буде куди повертатися, бо Гуляйполе щодня обстрілюють. Не знаю, як виживають люди, які там залишилися.
Ми наймали перевізника, щоб виїхати. Взяли з собою одяг для себе, сина та його сім’ї. Син з дружиною і донькою жив у Бердянську. Їхній будинок зруйнований. Вони дивом залишилися живі. Виїхали з однією сумкою. Я була дуже щаслива вирватися в Запоріжжя й побачити їх. Ми не бачилися з жовтня минулого року.
Одного разу іноземна організація привозила гуманітарку. Коли нам роздавали її, я розплакалася від того, що ми дожили до такого часу. Хлопчик-француз обійняв мене, щось говорив своєю мовою, а потім сказав: «Мамо». Мене це дуже зворушило.
Онучка не дає сумувати. Їй шість років. Вона дуже допитлива. Вчимо з нею віршики, готуємося до школи. Віримо, що все буде добре. Ми повернемося, відбудуємо свої домівки. Дуже хочеться миру і повернення додому.
