«Під час виїзду бачили багато жахіть»

Людмила Костянтинівна на все життя запам’ятала шлях з окупованого Маріуполя. Вона бачила, як підривалися автомобілі, і ніхто з колони не зупинявся, щоб допомогти постраждалим. Також бачила, як люди готові були землю рити руками, аби тільки об’їхати міни

Ми разом з чоловіком проживали в місті Маріуполі. Він працював на Азовсталі, а я – в ліцеї. У перший день війни чоловік був на зміні. Керівництво сказало йому, що все буде добре, потрібно працювати. Син наполягав, щоб ми  виїхали. 25 лютого чоловік пішов на зміну, і в цей час почали обстрілювати місто. Додому він повертався пішки під обстрілами. 

Ми запаслися і їжею, і водою, і ліками. До кінотеатру приїздила машина з водою, і ми там набирали. А коли були сильні обстріли, якраз ішов сніг, і з труб стікала вода - ми використовували її для технічних потреб.

Дуже страшно було, коли кружляли літаки. Наша машина стояла в гаражі. Друг сина прийшов до нас із тринадцятого в сімнадцятий мікрорайон, щоб перегнати її. Я дуже за нього переживала, бо він робив це під обстрілами. І коли цей хлопчик прийшов, я обійняла його, бо була дуже рада бачити. Якби не він, то ми б, напевно, не виїхали. 

15 березня ми залишили Маріуполь. У нас був хлопець-організатор, який зібрав усіх, у кого вціліли машини, і ми поїхали колоною з 12 авто. Але наша машина зламалася, і ми відстали. Коли чоловік відремонтував авто,  прилаштувалися до іншої, але до Запоріжжя у той день не доїхали – ночували прямо на трасі під Василівкою. Потім дібралися до Дніпра й заночували у знайомих, а вже 17 березня поїхали до сина. 

Під час виїзду бачили багато жахіть.

Далі в дорозі на міні підірвався ще один автомобіль. А якась жінка з іншого авто вискочила й почала руками землю рити, щоб нагорнути гірку – і машина могла на неї наїхати й оминути міну. Люди з інших автомобілів також почали виходити і рити землю, чим могли. Це було дуже страшно. 

Коли приїхали до Запоріжжя, у нас майже не залишилося грошей. Я брала з собою трохи золота. Жіночка на заправці купила його в мене і заправила нам авто, завдяки чому ми змогли доїхати до сина. 

У нас є два сини. Один у грудні поїхав за кордон працювати. Інший живе в Пирятині Полтавської області, до нього ми й приїхали. Знаходилися в Пирятині до серпня, а потім нашому ліцеєві дали приміщення в Пущі-Водиці, і ми переїхали.

Я вважаю, що у 2023 році війна закінчиться. Тільки-но наше місто звільнять, хочу повернутися додому. І наш навчальний заклад переїде. Свого життя поза межами Маріуполя я не бачу.