24 лютого я спала, сусідка зателефонувала: "Війна!" - "Яка війна?" Подзвонила до невістки. Їй вже теж повідомили. Ми не очікували цього. 

Ми живемо біля лісу. Я спочатку нічого не зрозуміла, думала, що в лісі хтось стріляє. Неприємно. І досі неприємно.

Ми виїжджали, але у межах Охтирки. Були у невістки у приватному секторі місяць, а тоді повернулись. Моїй мамі 84 роки, вже літня, майже не ходить. Тільки по квартирі зі стільчиком. Куди було виїжджати? З мамою було дуже важко. Літаки літають, вона злякалась. Усім було лячно, коли літаки літали. 

Нам привозили засоби гігієни, гуманітарку. Ми купували лаваші у чоловіка, який на вулиці їх продавав за хатою. Ліки у нас були з дому, від тиску купила собі і мамі. Ті, що були їй потрібні, їх ніде не було. А все інше, що просили, майже все привозили.

Найгірше - це був приліт у військову частину. Там дуже багато людей загинуло. Багато порозбивало будинків. У нас тут у мікрорайоні багато побило багатоповерхівок. 

Лягаємо спати й молимось, щоб зранку встати. Останній приліт у нас був 17 травня 2022 року. Знову - по військовій частині. Кажуть, нікого не вбило, але ми з мамою полякалися, скочили. Чоловіка не було. Сіли в коридорі, посиділи. Не знали, що робити. Чи йти до бомбосховища, чи залишатись вдома.

Хоч би скоріше закінчилась ця війна. Шкода тих, хто воює. Дивишся, серце кров'ю обливається. Лягаємо і встаємо, просимо Бога, щоб скоріше все закінчилось.