Анна Волощенко, 10 клас
Балаклійський ліцей №3 Балаклійської міської ради Харківської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Денисова Лариса Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мирний, спокійний, буденний вечір 23 лютого 2022 року, середа. Уроки на завтра вивчені, підручники та зошити сховані до рюкзака й очікують ранку. Завтра четвер, ми з подружкою домовилися зустрітися на нашому місці, щоб разом піти до школи. Засинаючи, я подумки будую наполеонівські плани на вихідні і вже відчуваю, як щасливо посміхаюся уві сні у передчутті чогось неймовірного...

Який неприємний, пронизливий звук увірвався у мій передсвітанковий сон! Що це? Я інстинктивно затуляю вуха долонями, ховаюся під ковдру, але настирливе гудіння стає все гучнішим і тривожнішим. Намацую рукою телефон, із подивом зауважую, що ще навіть не ранок, заходжу в групу класу і бачу десятки повідомлень від учителів, однокласників.

- Доню, повітряна тривога, почалася війна! Швиденько збирайся, ми йдемо до бабусі, - схвильований голос матусі остаточно прогнав мій сон. Нічогісінько не розуміючи, намагаюся мислити адекватно, але мені не вдається поєднати почуте у хоч бодай якийсь логічний ланцюжок. Я впевнена, що це все ще сон, але неприємний, поганий, страшний. Гучні вибухи неподалік вриваються в мої думки і повертають до жахливої реальності. Війна!!!

3 березня в моєму рідному місті почалася окупація. Скрізь ворожа техніка, зелені чужинці, їдкий запах від постійних вибухів. Ми налякані, стривожені, у постійному страху, не впевнені у завтрашньому дні.

Було лише одне відчуття - інстинкт самозбереження, тому на вулицю не виходили, переважно проживали в підвалі будинку бабусі. 8 березня моя тітка потрапила під обстріл та опинилася в лікарні. Пробула вона там цілий місяць, а потім її привезли до нас, і ми піклувалися про неї, наче про маленьку дитину, адже були пошкоджені ноги і тітонька дуже довго відновлювалася.

Під час окупації було дуже складно. Часто вимикали світло, не було води, доводилося носити з колодязя. Працювали лише кілька магазинів на все місто, був ще базар, де поодинокі покупці просили знижки на товар.

Іноді я все ж виходила на вулицю, там бачила багато безпритульних собак та котів, які стали не потрібними своїм господарям і просили їсти. Досі пам'ятаю їх голодні, збентежені оченята, які наче говорять: "Люди, зупиніть війну! Поверніть моє мирне життя у будинку люблячих господарів!" З часом тваринок стало менше...

На початку червня я повернулася додому від бабусі разом зі своїми батьками. Тоді увімкнули світло, навіть був інтернет. Однак через деякий час його знову почали вимикати. Зв’язок був лише на горищі, туди я піднімалася та телефонувала подрузі, яка виїхала в іншу область. Розмова з нею трохи відволікала мене від тих подій. Ми говорили - і не могли наговоритися, адже наше життя ніби розділилося на дві частини: до війни і під час війни.

Кінець окупації був дуже важким для мене. Коли ми знову сиділи у підвалі, снаряд влучив біля сусіднього дому, а наш пошкодило уламками. Звук вибуху був такої сили, що застогнала земля, а ми заціпеніли від смертельного жаху. Та все ж моя родина вціліла, хоч і отримали всі нервове потрясіння та стрес.

Три тижні не було світла ні на моїй вулиці, ні в моїй душі, адже після цього випадку я замкнулася в собі, не хотіла ні з ким говорити. Лише поступово, із допомогою моїх рідних, які терпляче виводили мене із цього стану, я трохи прийшла в себе. Саме тоді почався мій перший воєнний навчальний рік і я "пішла" до 8 класу, щоправда, онлайн...

8 вересня 2022 року я вважаю своїм другим днем народження, адже саме в цей день наші відважні воїни звільнили від ворожої навали мою рідну Балаклію! У той вересневий день я зрозуміла, що добро завжди перемагає зло, а світло - темряву!

І той, хто зазіхнув на чуже, обов'язково буде покараний! Такий закон життя.

На жаль, війна триває. Десятки пекельних днів переходять у сотні, а незабаром їх буде вже 1000. Ця цифра не вкладається в голові, у неї не хочеться вірити, адже всі ці 1000 днів були наповнені сумом, страхом, відчаєм. У мене вороги забрали підліткові роки, шкільні дні, щасливе життя. Та я вірю в ЗСУ, у наш незламний, хоробрий, непереможний народ, я вірю, що моя квітуча Україна дуже скоро святкуватиме Перемогу, а всі ми дочекаємося такого омріяного Миру!