Перший день війни - це було жахіття. Нам подзвонила сестра чоловіка десь о п’ятій ранку і сказала, що почалась війна. Коли раніше нам говорили, що може початися війна, нам не вірилося, але ось такі реалії. Ми відразу почали думати, що робити далі. 

Дочка зі своїм чоловіком і маленькою дитиною у Києві. Спочатку вони виїхали в західні області. Потім дочка з онучкою поїхала в Польщу, а згодом – у Німеччину. І зараз дочка та семирічна онучка - у Німеччині. 

У мене є мама, їй 92. Рік тому вона зламала шийку стегна і тепер майже не рухається. Лежачим людям потрібні і памперси, і пелюшки. Гуманітарку ми отримуємо. Нам вистачає основного. Під час обстрілу нам трохи вікна пошкодило, але в людей буває й гірше. 

Коли бачиш людей поруч із собою, які допомагають і намагаються підтримати, це вражає. Завдяки таким людям і тримається наша країна. І ще я дуже хочу подякувати військовим. Мене колись на вулиці наздогнав молодий хлопець, дав велику коробку печива і сказав: «Візьміть. Це вам. Нам видають багато». 

Це наче й дрібниці, але той хлопець настільки щиро це зробив! Мені та коробка печива не була потрібна, але вражає ця людина, яка захищає нас і намагається щось зробити для когось зовсім чужого. 

Схожі розповіді на нашій території я чую дуже часто. Коли перебуваєш у такій зоні і бачиш, що під час обстрілів люди гуртуються, а коли щось стається, намагаються не просто дізнатися, а принести, допомогти, прихистити – це має велику цінність. 

Звичайно, хотілося б, щоб у нашій країні запанував мир, і наші діти та онуки повернулися на рідну землю. Хочеться прокидатися і лягати спати, не думаючи про те, що наді мною може щось літати і руйнувати моє життя. Щоб кожна секунда не була такою страшною і напруженою, як зараз. Хочеться мирного життя. Я вважаю, що ця війна розплющить очі багатьом людям на інші цінності, яких ми раніше не враховували. Зараз ми почуваємося, як дерева з вирваним корінням. Нам уже важко щось починати спочатку.