24 лютого, коли ми їхали на роботу, то бачили ракети, які летіли в напрямку Краматорська. Коли вибухає поруч, коли дах підіймає, коли вікна дрижать під час обстрілів  – це все, звісно, шокує, це тяжко переносити. Старша донька була поруч, потім виїхала.

Морально важко, коли проїжджаєш по місту, а людей майже немає. Місто наче мертве, людей багато виїхало. Я нікуди виїжджати не збирався. 

У нас батьки вже літні - вивозити їх не можна, та вони й не хочуть їхати. 

Коли діти виїхали, ми переживали за них. Ми переживали за сина, який служить. З гуманітарною катастрофою ми не зіткнулися, але зараз наша проблема в тому, що племінник поранений у Дніпрі лежить.

Хочеться прокинутись і почути, що війна скінчилася. Щоб вона закінчилася в один момент - так само, як почалася. Але зрозуміло, що так не буде. Ми віримо, що перемога буде за нами, і все буде добре.