До війни я жив у Пологівському районі. Мені 25 років, у мене є сім’я. Життя було спокійним і простим, і навіть у страшному сні не міг уявити, що все зміниться за одну мить.

У перший день великої війни я був розгубленим. Коли почув, що почалося вторгнення, не міг повірити. Здавалося, що такого просто не може бути.

4 березня вранці ракета влучила в мій дім. Того дня я був у бабусі в селі. 

Під час обстрілів мене поранило, і три дні я залишався там, бо виїхати було неможливо — село оточили, стрілянина не вщухала. Лише 7 березня нам вдалося дістатися до Токмака.

У Токмаку лікарі сказали, що руку можуть відрізати через ризик зараження. Я підписав згоду на операцію. Сказали, що зроблять її зранку, але мама разом із волонтерами вранці вивезла мене до Запоріжжя. Там мені зробили операцію, і руку зберегли. Вона залишилася, але зовсім не рухається.

Після цього моє здоров’я сильно погіршилося. До війни я почувався добре, а тепер маю проблеми з серцем, постійну тривогу. 

Мій рідний населений пункт зараз в окупації, і ми з рідними переїхали до Запоріжжя. Тут живемо зараз. Я бачу своє майбутнє тільки у вільній Україні. Нікуди не хочу виїжджати. Хочу жити вдома, у своїй країні, без війни.