В перші дні прийшла війна в моє село, з перших днів не стало ні світла, ні газу, ні зв'язку. 9 березня мій брат вивіз маму з-під обстрілу звідти, і з тих пір вона живе в Запоріжжі - спочатку в брата, тепер у мене. Тато помер 15 років тому, мама проживала сама. Все було добре, мала квартиру трикімнатну в хорошому домі. Але під час обстрілів не було де сховатися. Там у нас всі люди жили добре, а зараз там вже немає нічого.

Виїжджали практично всі, тому що село протягом всього часу страждає. 

Запаси були, як в кожній сім’ї. Як світла не стало, в холодильнику все зіпсувалось. Що можна було, те їли. Потім вдалося маму вивезти. Їй 80 років. Жила нормально, спокійно, а зараз залишилась без нічого. В квартирі вікна повибивали, дах пошкоджений. Зима йде, а хто їй що зробить там? 

Село наше не впізнати. Туди не дозволяють поїхати, бо бомблять. А як хто ризикне, то у свою квартиру заходить, речі схватив - і виїхав. А мама боїться наймати людей чи сина відправити під загрозу, і я не рішаюся.