Буртова Валерія, 10 клас, Ліцей №1 м. Хмільник

Вчитель, що надихнув на написання есе — Стадник Наталя Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна… Ще до недавніх пір ми зустрічалися з цим жахом лише на уроках історії, але жоден не підозрював, що ми більше не зможемо прожити ні дня, не вживаючи його. Воно несе страх та ненависть до країни-агресора. Тільки почувши його, усе всередині перевертається та тривога охоплює тебе з кожною хвилиною все більше і більше. Ніхто не міг повірити, що слово «війна» стане невід’ємною частиною наших щоденних розмов.

Кожного ранку, прокидаючись, рахуєш дні до закінчення цього жаху, що забрав уже мільйони життів невинних людей.

24 лютого 2022 року. Частина жителів столиці сплять та чекають ранку, аби прожити новий день, отримати нові емоції та спогади. Можливо, у когось планувалася важлива подія, наприклад, перший робочий день або співбесіда, важлива конференція чи взагалі подорож до іншої країни. Можливо, хтось навіть планував весілля, це міг би бути найкращий день у їхньому житті. На жаль, реалії були інші, жахливі… 3:40 ранку, населення Києва прокидається від звуків вибухів, а хотілося від поцілунку коханої людини, чи від ніжного голосу любих батьків, думаю, навіть мелодія будильника – це кращий початок нового дня. Ніхто не розуміє, що коїться, чому безперервно лунають тривоги та чути крики людей на вулицях, хаос у будинках. Телевізор працював постійно, з рук не випускали телефони – передивлялися новини… І всюди писали та повторювали лише одну фразу: «Росія розпочала повномасштабне вторгнення та оголосила спецоперацію на території України». Почалася російсько-українська війна, хоча вона продовжується ще з 2014 року, направду ми лише тоді відчули цей паралізуючий страх та почуття невідомості та безвиході.

Молоді та сміливі чоловіки добровільно йшли у безвість, незважаючи на страх смерті та полону, вони йшли у це пекло, аби захищати свою сім’ю, рідних та нашу таку рідну, єдину Україну.

24 лютого. Я прокинулась від звуку будильника та, звичайно ж, взяла телефон у руки, аби продивитися усі новини. Смартфон розривався від повідомлень, не розуміючи, що сталось, я заходжу у шкільну групу та не можу повірити у прочитане: «Розпочалася війна». Ще довго я сиділа і дивилася на екран, та, зібравшись з думками, пішла до мами в кімнату. Мама мені не вірила, доки не ввімкнула телевізор… Я пам’ятаю той день так, ніби він був учора, навіть не віриться, що пройшло вже кілька років… Перший тиждень війни цілими днями ми слухали та читали новини, збиралися з думками. Пам’ятаю також першу тривогу, тоді я дзвонила до тата уся в сльозах та просила, аби він заспокоїв мене. Минуло декілька тижнів, бабуся там, за кордоном, все більше і більше хвилювалася і ми вирішили їхати до неї, у Польщу. Дорога та перехід кордону були дуже важкими та довгими, здавалося, ніби час зупинився і ми залишаємося на одному місці. Весь час перебування за кордоном я ніяк не могла прийняти той факт, що почалася війна, що помирають мирні люди, що у будь-який момент можуть загинути мої близькі.

Пройшов місяць, я навіть спробувала ходити там у школу, але, на жаль, дідусю, який залишився вдома, ставало все гірше і гірше, тому нам довелося повернутися.

Через деякий час, вся моя родина трохи заспокоїлася, менше тривожилася, звичайно, ми нервували, проте вже не настільки, як на початку. Ми звикали, звикали до жаху війни… Моя сім’я вирішила мене завезти до сестри моєї бабусі у Швецію. Я пам’ятаю, з яким небажанням я їхала туди. Знову біженець, знову не вдома, знову невпевненість і безвихідь. А мені лише 15… Я ненавиділа тих, хто розпочав війну всім своїм дитячим серцем, і любила… любила свою сім’ю, своє місто, воїнів, що захищали його, свою Україну, з якої мене змусили виїхати, вирвавши з коренем, не залишаючи надії на…

Минув місяць, кожного дня я все більше і більше хотіла повернутися додому, адже я була майже одна у новій для мене державі, страх та переживання за рідних охоплював мене постійно.

Вже після першого тижня перебування там, я почала домовлятися з татом, аби він купував білети та приїжджав забирати мене. Майже місяць ми намагалися, та нарешті у нас це вийшло. Багато неприємностей було за весь час, але я змогла це пережити та повернутися з татом додому, у своє місто, у свій дім, у свою рідну квартиру. Я ніколи не забуду той день, ті пережиті емоції, вони – незабутні.

1000 днів… Тисячі сліз, сиріт, вдів, поламаних доль… від початку повномасштабного вторгнення росії на територію України.

А ми віримо у перемогу! Віримо у Збройні Сили України, наші хлопці роблять усе можливе для цього. Кожного дня вони перебувають у надзвичайно складних умовах, кожної хвилини переживають жах війни, що важко навіть уявити. Вони… помирають кожного дня, аби ми могли спокійно працювати та навчатися, адже хто, як не ми в майбутньому повинні відбудовувати нашу країну. Кожен українець молиться за спокій на нашій землі, за щасливе та світле майбутнє. Живуть надією та роблять усе можливе, аби Україна вистояла, вижила і розквітла.