Я інвалід опорно-рухового апарату. Ходжу на двох паличках. Я працювала, а тепер сім років нікуди не ходжу, сиджу вдома. Іноді син вивозить мене у лікарню. 

Перший день війни я не забуду ніколи. Я зранку встаю і відразу вмикаю телевізор і дивлюсь новини. Я навіть і не думала, що може бути війна. Мій син якраз поїхав у відрядження у Маріуполь. Він працював охоронцем на фірмі і його послали на Азовсталь. Невістка прийшла, у неї очі перелякані, страшні. Намагалися додзвонитися до сина. Він перетелефонував і дав послухати у трубку як у Маріуполі бомблять і стріляють. Він перший, хто побачив і почув цю війну. Через два дні він був вдома. Встиг утекти від проклятої русні. Тому це забути неможливо. 

Як запускали ракети, у нас постійно вимикали світло. Закуповували свічки, нічого, пережили. Нестачі їжі у нас не було, ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Дякую вам, що ви нас підтримуєте. Ваша гуманітарна допомога нас дуже рятує, завдяки ній ми і виживаємо. Тому що більше ніж пів пенсії йде на ліки. Дай Бог вам здоров'я і Рінату Ахметову. Але я вважаю, що найпершу допомогу потрібно давати на передову. Головне, наших хлопців підтримати на нулі. 

Мене досі шокує, що ця проклята русня на нас пішла війною. Які вони підлі. Я б їх усіх перестріляла і рука б не здригнулася.

Наше село двічі обстрілювали, але найбільше стріляють по Нікополю. 

Дуже складно сприймаю новини. У мене після перегляду завжди депресія. Хвилююся дуже за хлопців, за тих людей, які перебувають в окупації. 

Думаю, війна закінчиться до осені. Головне, щоб ми отримали військову допомогу від наших партнерів. Як прийде зброя, то наші хлопці покажуть тим оркам де раки зимують. Дай Бог, щоб вони ще й пішли на москву. Щоб ті жінки рашистські спробували і відчули на собі те, що наші люди переживають. 

Моє бажання - дожити до Перемоги і побачити як наша країна відбудується, як люди повернуться додому з-за кордону і Україна розквітне.