Михайлюк Таїсія

10-В клас, Миколаївський ліцей №8

Вчителька, що надихнула на написання: Сідень Ірина Олександрівна

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

Чи не прикро, що в сучасному світі ще є війна? Це виклик, з яким стикаються всі українці вже майже два роки. На жаль, я теж маю цей досвід.

Звикнути до ситуації в країні та адаптуватися до важких умов життя мені було справді важко. Усвідомлення війни до мене прийшло не одразу. Навіть повірити в те, що відбувається, для мене було складно. Я була одна з тих, хто до останнього не вірив, що в наш час таке можливо. Хоча зараз я розумію, що мені просто хотілося, щоб це був страшний сон, який затягнувся й одного разу я все ж таки прокинусь з розумінням того, що мені все це наснилось. Змиритися з тим, що коїться, остаточно мені вдалося лише минулої зими. Зими 2023 року. Тобто цілий рік я страждала від неприйняття, від нерозуміння: “За що і чи це взагалі реально?”

Щоб якось із цим упоратися, я завела щоденник, де записувала все, що зі мною відбувалося: війну…, а не щасливе і безтурботне життя. Перечитуючи ці сторінки зараз, мені самій важко повірити, що вони написані підлітком, а не дорослою людиною. Мої особисті думки та опис подій чимось нагадують щоденники Анни Франк і від цього стає ще сумніше.

Я не могла зрозуміти, чому це відбувається зі мною. За безсонними ночами, апатією, страхом, сльозами, депресією та постійними обстрілами єдине, про що я могла думати, так це про спроби жити, а не виживати.

На мій превеликий жаль, цих думок я позбувалась досить довго. Адже я лише дитина, чому я маю проходити через це кожного дня? Чому я вимушена проходити через ці страждання, а не просто насолоджуватися життям? Чому..? Чим я завинила?

Як би мені хотілось забути той день! Але 24 лютого 2022 року я пам’ятаю похвилинно. Він став доленосним днем для мене, моєї родини та ще сорока мільйонів українців. Ніхто з нашої сім’ї не розумів, що коїться. Незадовго до початку війни ми не дивилися новини та навіть ніколи не обговорювали тему вторгнення, адже просто не могли повірити в цю, як нам тоді здавалося, нісенітницю. Якби ж ми знали, як помилялись щодо цього!

Я твердо вірю, що всі життєві ситуації мають певні наслідки. Війна - це біль. Тебе розриває живцем. Тому болить. Пройде час, біль пройде, але шрам залишиться. Це називається життєвий досвід.

Війна - це випробування. З початку повномасштабного вторгнення моя родина перебуває в рідному незламному місті Миколаєві. Перші півроку наше життя було схоже на пекло.

Більше того, місто перетворилося на типовий фільм жахів жанру постапокаліпсис. Порожні вулиці, постійне відчуття небезпеки і страх…за себе, за своїх рідних, за свого кота...Вибухи, від яких холоне все всередині. Коли ти не знаєш, що краще: бігти десь шукати укриття, сховатися у ванній, чи просто накритися з головою ковдрою і затулити вуха подушками. А потім нестерпене виття сирени, як констатація того, що ти беззахисний. Коли таке буває вночі, то підсвідомість сама надиктовує тобі слова молитви, рятуючи твою психіку.

Було відчуття, наче в житті нашої родини почалась суцільна чорна смуга. На нас одномоментно звалилися всі проблеми, які взагалі можуть бути: фінансові, фізичні та ментальні. Здавалося, що ми ніколи не виберемося з цієї пастки.

Та, на щастя, чим більше часу проходить, тим легше стає і тим більше ми пристосовуємося до таких, хоч і не дуже перспективних, умов життя.

Ці майже два роки стали найважливішими й вирішальними в моєму житті. Війна все змінила й багато чому навчила. Я усвідомила, що необхідно цінувати кожну секунду життя, не боятися висловлювати любов іншим і не чекати завтра, коли можна щось зробити сьогодні. Адже ти ніколи не знаєш, що з тобою станеться наступної хвилини, не зазирнеш в майбутнє. Я теж не могла уявити, що 24 лютого моє життя зміниться назавжди.

Головне - не забувайте, що життя у нас одне, тому будьте вдячними за все, що маєте!