Ми родина з Харкова. Ми з чоловіком війну зустріли вдома, а наш синочок 4 років ту ніч гостював у моїх батьків, які мешкають ближче до центру міста Харкова. Той ранок був тривожний і незрозумілий. Ми їхали до батьків у центр, а всі їхали в інший бік, на виїзд із міста. Перші дні війни ми сиділи в погребі, поки не захворів наш синочок. І ми перебралися до будинку під сходи. Найважчим було дістати молочні продукти для дитини та хліб. Найжахливіші спогади, це коли літаки бомбили наш район. А ми проїхали ту ділянку за 5 хвилин до бомбардування. Тільки встигли доїхати додому, як роздалися вибухи і ці літаки пролетіли над нашим будинком і був великий гул літаків і вибух переходу на гіпершвидкість. То було дуже страшно. Після цього в мене і сина фобія літаків і гвинтокрилів. Не було молочних продуктів для дитини. Не було хліба, яєць, м'ясних продуктів. Не було ліків для мого батька. Магазини і аптеки пусті, а там де щось привезли, то ціни були в 3 рази вище. Наш мікрорайон 3 рази по 6-7 днів сидів без електрохарчування через бомбардування ТЕЦ.

Особливо скрутно було взимку без світла. В нас був генератор, тож ми якось змогли це пережити. В нас приватний сектор. Допомагали сусідам заряджати телефони та павербанки. Їздили з сусідами по черзі добувати харчі. Стояли в кілометрових чергах з дитиною, коли над нами летіли ракети... І зараз боляче це згадувати. Дуже виручала машина. Допомагали сусідам і мешканцям нашого мікрорайону, які не мають машини. Привозили продукти. Так почалася наша з чоловіком історія волонтерства.

Чоловік ремонтував авто для інших волонтерів та військових, а я їздила по благодійних фондах і привозила допомогу мешканцям нашого мікрорайону. Потім разом з чоловіком привозили допомогу. Ми родина, а родина має бути разом. Їхати і кинути когось з родини ми не змогли, а забрати усіх одразу ми не мали змоги. Та і нікуди було нам їхати. В нас старенькі батьки: свекруха інвалід із захворюванням Паркінсона, ледве пересувається, в мого батька захворювання печінки, в моєї мами проблеми із серцем. Ми з чоловіком і маленьким сином. А ще в нас 3 великі собаки і 3 коти, ких ми кинути не маємо права. Бо це теж наша родина. А ще безпритульні і покинуті тварини, які в шоковому стані масово бігали вулицями району. Їх теж треба було комусь годувати, і я це робила і продовжую робити і зараз. Таких моментів було багато.

Самопожертва волонтерів, вдячність мешканців мікрорайону. Згуртованість. Але саме зворушливе було те, як ми поздоровляли із Новим роком усіх діточок нашого мікрорайону. Святий Миколай роздавав солодкі подарунки. Такого позитива і енергії від дітей набралися, що не можна передати словами. Я модельер-конструктор одягу. До війни працювала. З початком війни, роботу втратила, але почала займатися волонтерством. Мрію повернутися в професію. Або розпочати власну справу. Термос нагадує про війну. Я два місяці постійно слідкувала, щоб чай у термосі був гарячий і свіжий. А ще валіза. Ці речі я заховала. Не можу дивитися на них без сліз. А ось страх літаків сховати і забути не можу досі. Минуло більше року, а спогади, як вчора...