Ленівенко  Олена, 11 клас
Харківський ліцей № 36
Вчитель, який надихнув на написання есе: Свидло Ольга Михайлівна

1000 днів війни. Мій шлях

Тисяча днів. Тисяча ночей. Тисяча історій, сплетених в одну велику трагедію. Тисяча днів війни, що змінила все. Кожен з нас відчув  цей час по-своєму, несучи на плечах тягар втрат, страху та надії. І я не виняток. Коли війна розпочалася, ми навіть не могли уявити, що вона триватиме стільки часу. Іноді здається, що життя зупинилося десь між мирним січнем і першим днем війни.

Але ці тисячу днів принесли не тільки руйнацію, а й зміни:  кожному з нас,  нашій свідомості,  нашому життю. Війна стала тим суворим учителем, що випробовує нас на міцність щодня.

Мій шлях розпочався двадцять четвертого лютого так само, як і в мільйонів українців, коли пронизливі звуки вибухів разом зі свистом сирен розірвали ранкову тишу. Спершу - шок, потім - страх, а далі прийшла нова реальність, у якій треба було жити. З цього моменту життя ніби розділилось на "до" та "після".

Перші дні – це суцільний хаос: новини, що змінюються з кожною хвилиною, тривожні дзвінки рідних, нескінченні черги в магазинах.

Здавалося, світ перевернувся догори дриґом.  Ще до початку війни я жила в Харкові - місті, яке тепер стало символом незламності. Але війна прийшла раптово, змусивши нас тікати від небезпеки. Я пам'ятаю, як ми збирали речі та прощалися з близькими, не знаючи, чи повернемося додому, чи побачимось колись знову. Як кожен звук на вулиці нагадував про війну. Це був час страху, невідомості та відчаю.   

У пошуках спокою та прихистку ми були змушені поїхати на Закарпаття. У цьому далекому від лінії фронту куточку України нас зустріли з відкритими обіймами.

Люди, яких ми зовсім не знали, стали для нас підтримкою та опорою, а їхня доброта та гостинність допомогли нам відчути себе в безпеці, дарували затишок і спокій у ті важкі дні. Вони не просто ділилися своїм, а допомагали нам адаптуватися в новій реальності, за що я їм надзвичайно вдячна.

Проте, як би гарно не було в гостях, у наших серцях жила туга за домівкою, тому через пів року ми повернулись до Харкова. Місто було пошарпане, зранене, проте воно вистояло, а жива сила його людей надихала.

За цей час я навчилася цінувати кожну мить, проведену з близькими. Навчилася бути сильнішою, витривалішою, не здаватися перед труднощами.  Навчилася співчувати, допомагати іншим, бути єдиним цілим з усім українським народом. 

Війна - це не тільки про військові дії, тисяча днів - не  лише про фізичні втрати. Це шлях боротьби за цінності, майбутнє наших дітей та наше право жити у вільній і незалежній країні.

Кожен із цих днів став уроком мужності й терпіння. Війна показала, що ми сильніші, ніж думаємо. Кожен з нас проходить особистий шлях боротьби, проте всіх нас об'єднує вдячність захисникам і захисницям за їхню неймовірну мужність і силу. Вони щоденно ризикують своїм життям, аби ми могли прокидатися під мирним небом. 

Під час роботи волонтером я бачила багато людського горя. Мої очі спостерігали руйнування, біль і сльози, які оточували людей у найтяжчі моменти. Проте водночас вони бачили неймовірну силу і незламність духу. Коли ти спілкуєшся зі солдатами або чуєш історії тих, хто пережив окупацію, ти розумієш, що ми не просто захищаємо  свою землю. Ми відстоюємо  свою гідність, своє право бути собою.

Тисячі кроків ще попереду, та тисяча днів, кожен з яких став для мене уроком мужності й терпіння, уже позаду.

І хоча нас ще чекає багато випробувань, я усвідомлюю, що маю сили йти далі. Наш шлях нелегкий , сповнений втрат, зрад і розчарувань. Але водночас він сповнений героїзмом, солідарністю і вірою в перемогу. І я вірю, що коли наш шлях  приведе до омріяного дня, коли ми зможемо сказати: «Ми вистояли», я озирнусь на власний шлях і відчую гордість за те, що була частиною цієї боротьби.