Городецька Христина, 3 курс, Фаховий коледж економіки, права та інформаційних технологій

Вчитель, що надихнув на написання — Урсаєва Оксана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожного ранку протягом 1000 днів  я прокидаюся під звуки тривог, і вони вже стали чимось звичним. Але все ж таки  я пам’ятаю інше життя. Три роки тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, я була ще зовсім маленькою дівчинкою. Тоді я думала, що це лише тимчасова  новина, яка поширюється, аби обманути людей. Я була звичайною дитиною – розмірковувала, де буду навчатися, скільки нових знайомств для себе знайду. Тоді я уявити не могла, що ми будемо прокидатися від сирен і ховатися у підвалах.

Здавалося, що все так добре і так легко, але зараз усе змінилося. Я більше не відчувала  легкості, тільки страх.

Війна прийшла, і вже з тих пір ніяк  не йде геть.

У мене є два старші брати – Артур і Остап. Вони завжди були для мене прикладом, тими, хто захищав мене з дитинства, допомагали і підтримували. Я пам’ятаю, як ми всі разом  сміялися над дрібницями, просто жили, не думаючи про те, що це може колись закінчитися. Але коли почалося повномасштабне вторгнення,

вони не змогли сидіти вдома – обидва пішли на передову, до зони бойових дій, на Харківщину, де ситуація була чи не найстрашнішою.

Щоразу, коли я чую  повідомлення з новинами про Харків, моє серце завмирає. Я пам’ятаю, як одного разу прийшло повідомлення, що їхня група потрапила під обстріл. Спочатку мене відволікали і приховували ці новини, але потім, коли моя бабуся не змогла стримувати сліз, вона все розповіла мені. Вони обидва отримали поранення, і знаходилися у важкому стані, тому що їх відкинуло хвильою. Вони  отримали контузію. Але головне, що вони повернулися живими. 

Кожного разу, коли дивлюся на своїх братів, я бачу в їхніх очах біль, якого раніше там не було.

Вони стали іншими – дорослішими, серйознішими. Їхні обличчя тепер несуть відбиток тих подій, які відбуваються навколо нас.

І хоча вони ніколи не скаржаться, я знаю, як сильно їм болить – і не тільки фізично. Вони бачили, як страждає наша країна, як гинуть друзі, як руйнуються міста. Їм було дуже складно. Вони діставали своїх побратимів зі страшного пекла, з-під завалів  та землі, і цілих, і постраждалих, аби врятувати. Брат прокидався від страшних снів, які стояли перед його очима і згадував все, що відбувалося там. Через контузію він не впізнавав нас перші дні після  повернення. Я пам’ятаю як нагадувала йому, що я його сестра і плакала. Тоді він стиснув мене в своїх обіймах і сказав слова, які розірвали мене на частини: «Мені страшно. Я боюся, що я забуду тебе і всю нашу сім’ю.

Через це поранення, я божеволію. Кожен мій сон проходить всі кола пекла, де я витягую братів без якоїсь частини тіла, але живих. І вони мені  дякують. Вони дякують мені, що бачать небо, сонце, людей, що побачать сім’ю і не залишаться тут».

Я навіть уявити не можу, наскільки боляче було мамі спостерігати за цим.

Мої брати – мої герої.

Іноді мені здається, що я не можу навіть висловити словами те, як я пишаюся ними. І я вірю, що вони обов’язково дочекаються миру так само, як і всі ми. Ця війна забрала у нас багато, але залишила віру в те, що ми разом переживемо це, що навіть у найжахливіші моменти ми не самі.

Зараз я мрію про мир не так, як раніше. Це не просто бажання, а справжня ціль. Я хочу, щоб ми могли знову радіти життю, щоб усі люди проживали своє життя надалі з хорошими моментами та спогадами, щоб війна залишилася у нашій пам’яті як урок, який ми пережили і перемогли. Всі наші захисники зможуть спокійно повернутися додому і просто жити. Я щаслива, що я українка – це гордість для мене за нашу сильну країну та людей. Я хочу, щоб моя Україна була вільною і сильною. Миру бути. Я знаю це. І ми дочекаємося його разом. Слава Україні, Героям Слава!