Зранку я ввімкнув телевізор і почув, що росіяни напали на Україну. А тоді бої йшли в різних місцях - ми це дивилися по телевізору. Літак почав нас бомбити, і ми виїхали в Дніпропетровську область.

Не думали, що все так затягнеться. Як із дому виїжджали, думали, що через пару тижнів усе налагодиться.

З житлом були труднощі. Ми знайшли житло. Воно стареньке, але жити можна. Пенсію платять, допомогу також платять, переселенські. Виживаємо як можемо. Нам гуманітарну допомогу дають – і від Ріната Ахметова, і від Червоного Хреста, тож ми з голодом не стикалися.

Сім’я порозбігалася по всьому світу. Донька в одному місті, ми - в іншому. Ті – в Києві, а ті – ще десь… Порозкидало нас. Стільки біди війна наробила!

Шокувало те, що наші хати в селі руйнуються. Переживаємо за одне: щоб дім був цілий. Бо ти стільки праці туди вклав, а ті собаки розіб’ють – і все.

Перемога буде за нами - я думаю так. Уже росіяни здають міста, і ми надіємося на краще. Можливо, вони взагалі схаменуться і повернуться до себе.