Мешканці Дудчан боялись за своє життя, перебуваючи під окупацією. А після відступу росіяни продовжили тримати їх в страху, обстрілюючи село

Ми жили у селі Дудчани Херсонської області. Це Бериславський район. Мені 52 роки.

24 лютого дуже рано подзвонила жінчина сестра і сказала, що війна почалася, в стороні Каховки щось вибухає. Ми тоді планували сіяти пшеницю, бо ще якось і вірилося, і не вірилося. Удень поїхали сіяти й почули над нами гул. Це летіли ракети. От тоді ми зрозуміли остаточно, що почалася війна. Літаки того дня кружляли, техніка наша йшла. А наступного дня вже наші почали відступати.

Коли було дуже страшно, то виникло бажання виїхати, але стримувало те, що тут і хазяйство, і батьки старі. Ми ніяк не могли наважитися.

Спочатку була паніка. Усі продукти розібрали, не було нічого. Та й ціни підскочили. Не було жодної допомоги. А потім росіяни прийшли і наводили на нас жах. Працювати майже не давали. Ми просто сиділи – і все. 

Обшуки проводили. Сидиш у дворі, приїхали на «Уралі» десять чоловік, зайшли і кажуть: «Іди в поле». І ззаду підганяють автоматами. А в нас ще тоді телевізор працював, ми бачили новини про Бучу. 

Страшно було: раптом ззаду в потилицю стрельне – і все… Волосся дибки ставало, але що ми могли зробити? Вони обшукували телефони, і навіть книжки передивлялися. 

Один був не російської національності, не знаю, звідки саме. У нас казки лежали, то він питав, що це за література. Я сказав, що дитячі казки. Він погортав і віддав мені назад. Не знаю, що він там шукав. Мабуть, думав, це щось заборонене. 

Вони часто приходили. Десь через кожні два тижні. А що шукали – ми так і не зрозуміли. То якісь рації, то «бандерівців», то диверсантів.

Обстріли шокували. Переживав за рідних, щоб нічого не сталося. Не дай Боже, прилетить снаряд та вб’є. А ще в будь-який момент могли забрати, як того хлопця, якому накинули мішок на голову і вивезли кудись. Більше ми його не бачили. Пізніше наші зайшли того хлопця вбитим. 

Страх був великий за сина, а переправити його ми не могли нікуди. До травня не встигли виїхати, а потім уже росіяни не випускали. 

Другого жовтня, у неділю, дощило. Ми поряд із трасою живемо, і побачили, як техніка росіян почала рухатися. Біля нас якраз блокпост стояв, і я побачив, як росіяни бігають, метушаться. Кажу жінці: «Щось не те відбувається». Техніка їхня стала за садами, і ми почули, як вони сказали: «Здесь будем держать оборону». Я відразу зрозумів, що вже наші на підході. А потім росіяни поїхали. Це було десь в обід. Тоді в нас світло пропало 2 жовтня, і до сьогодні його нема. 

Нам один росіянин крикнув, щоб ми виїжджали, бо вони тут оборону триматимуть. Ми зібралися й поїхали до батьків, ближче до центру села. Ми їхали й бачили дуже багато рашистів. Боялися, щоб нас не розстріляли. Цілу ніч просиділи в підвалі. Так гепало, що просто жах. А 3 числа росіян тут уже не було: вони відійшли на інший бік, але й наших уже не було. 

Ввечері ми сиділи в брата у хаті при свічках. Чуємо, хтось балакає, а потім у вікно постукали: «Ми з України». 

Брат поїхав, сестра теж. Сина ми також відправили. Зосталися мої батьки та жінка. Стріляють тут не щодня, але через день-два бувають обстріли. Тікаємо в погріб, а що буде далі – не можемо вгадати. Надіємося, що наші відгонять їх звідси й настане мир. Дав би Бог, щоб швидше, щоб більше не вбивали та не руйнували. 

У нас розбили тут і садочок, і школу. Хати, гаражі побили. БТР заїхав нам у двір і поламав ворота. Вони ховалися в нашому погребі, коли нас відправили звідси. Повиносили дещо, вкрали, але це вже таке… Нехай вдавляться, як то кажуть. Головне – щоб мир настав, усі були живі та здорові й поверталися наші хлопці. Хочеться й далі працювати на землі, як раніше.