24 лютого я прокинулася від дзвінка родичів з Мелітополя, а потім телевізор подивилася. Так і дізналась про початок війни. Зараз моє місто окуповане.

Ми зрозуміли, що потрібно виїжджати, коли прийшли до нас у місто російські війська і почали розказувати мирним людям, як жити, що можна робити, а що - ні. Виїзд був непростий. Ми переживали за свою безпеку, тому що бої не зупинялися. Ми розуміли, що потрібно буде кудись ховатися, переживали за дітей, за себе.

Місяць від початку війни ми жили у Василівці. Було важко, бо допомогу нам ніхто не надавав, а в нас усе закінчилося.

Найбільші труднощі – це пошук житла, бо багато людей, як і ми, виїхали до Запоріжжя. Були труднощі з роботою. Але наразі всі питання вирішилися. У Запоріжжі допомоги більше ніж достатньо. Від різних фондів були продуктові набори, і допомогу як ВПО ми отримували. Зворушує допомога від людей, від фондів, волонтерів. Це, звісно, приємно, коли тебе підтримують, розуміють.

Я вірю, що скоро війна припиниться. Принаймні, так мені хотілося б. Ми повернемося додому, і все буде добре. Будемо жити під мирним небом.