Селяни не розуміли, що саме шукають в їх оселях окупанти. Тим більше, натрапивши у шафі на згорнутий український прапор, рашист злякався

Мені 51 рік. Я мед працівниця, а зараз – пенсіонерка за вислугою років. Зустріла війну вдома, і провела всю окупацію вдома.

О п’ятій ранку зателефонував брат, що живе на лівобережжі. Сказав, що почалося. Спочатку я не зрозуміла, про що він. Перепитала: «Що там у тебе о п'ятій годині почалося?» А він відповів, що йому геть не смішно, бо почалася війна, і відключився. Я не знала, вірити йому чи ні. Була дуже розгублена. І тут зателефонувала донька з Харкова. Я, ще не піднімаючи слухавку, сказала чоловікові, що це дійсно війна. Я розуміла: якщо стріляють на півдні, то і в Харкові також. Так для мене почався цей день.

З нестачею ліків зіткнулася. У мене діабет. Правда, на третій день війни я поїхала у Нововоронцовку і купила собі ліки. А коли вже були рашисти в нас, то ми кругом питали про ліки. Як могли, так і діставали. Води вистачало. Були перебої зі світлом, але старалися ремонтувати. Поки нас ще не окупували, до мене переїхала з Харкова рідня, бо там сильно бомбили: моя донька, сваха, зять і донька свахи. 

Нас було дев’ять чоловік. Спочатку бракувало борошна, а потім усе з'явилося. Аби грошей вистачало, бо тоді були захмарні ціни. Гроші були на картках, а їх не приймали.

Шокували обшуки, коли росіяни приходили і наставляли автомат, а ти не знав, що в них на думці. Перевертали все в хаті, щось шукали. І мені запам’ятався один момент: коли почалися перші обшуки, у мене на стіні висів наш прапор. Мені було трохи страшно. Я зняла той прапор і поклала в шафу на верхню полицю. Сильно не ховала, просто зверху поклала. Я не думала, що вони по шафах будуть лазити. І тут один відчиняє дверцята – і на нього падає прапор. Той росіянин дуже злякався. Звісно, я теж. Подумала: «Боже, що зараз буде!» А він склав прапор і поклав на місце. Оцей момент мене теж шокував. Бо я думала, що порве або спалить.

Росіяни нічого не вимагали. Могли прийти і спитати: «Можна ми у вас нарвемо овочів?» І що ми могли їм відповісти? Правда, вони спершу просили, а потім просто заходили і самі все рвали. А я ще тримаю корову. І вони стільки разів приходили до мене по молоко! Але я казала, що корова не дійна. Жодного разу не дала. 

Мій пес не любив їх страшенно! Здавалося б – собака. А коли прийшли наші хлопці – він ні разу навіть не гавкнув на них. 

Робота, робота і ще раз робота - це найліпші ліки від стресу. Працюю на городі, на подвір’ї. Закрутки роблю, тримаю хазяйство – корову, птицю. Деякі люди кажуть, що через війну в них опустилися руки. А якби я опустила руки й нічого не робила, то, напевно, не вилазила б із психіатричної лікарні.  

Майбутнє бачу мирним. Потрібно геть не любити свою країну, щоб не вірити в нашу перемогу. Я дуже вірю, що скоро настане перемога, і все буде гаразд. У мене син воює, тому дуже хочеться, щоб усе швидше закінчилося.