«Найстрашніші — це міни були. Боже, я так боялася», – згадує Раїса Мотроненко. Каже, що в їхньому селі обстріли практично не припинялись. Їм доводилося постійно сидіти у сирому холодному підвалі.
З другого березня у селі не було води та світла. Пенсіонери пішли зарядити телефони до місцевого магазину, де був генератор. А коли поверталися додому, побачили величезну колону окупантів. Нарахували понад 100 одиниць техніки. А потім зайшли українські військові та по селу розпочалися артилерійські обстріли.
Вибуховою хвилею в будинку Раїси Олексіївни вибило вікна, старим довелося забивати їх фанерою, дошками та лінолеумом. Зрештою вони переїхали до Запоріжжя.
.png "Імена")
