Я жила у Слов’янську в квартирі, а в багатоповерхівках зараз страшно, то переїхала до села, де жила раніше, - тут мамина хата. Топлю дровами. Води немає - качаю у сусідів, все одно задоволена. 

Нам завжди видавали гуманітарну допомогу, і непогану. Все необхідне з продуктів є: олія, мука, цукор - все там є. 

Найбільше нас турбували сирени. Постійна тривожність, переживання. Почались вибухи, і тоді ми переїхали. Було дуже страшно. Люди надають допомогу. Ми товаришуємо із сусідами, і сестри двоюрідні тут. Спілкуємося.

Переїзд, зміна життя – це шок, бо ми звикли там. Був і плач, і сльози. Маму я забрала ще 20 років тому, вона зі мною проживала. Плакала і казала, щоб їхали назад у квартиру, бо тут тяжкі умови життя. Води у дворі немає, дров немає, їх потрібно купувати, потім рубати - їй мене було шкода. 

Мій родич перелякався, і у нього почались проблеми з головою. Усі боїмося вибухів. Бува, прийдеш до магазину, а тут вибух, тому нікуди далеко і не їду.

Мене найбільше турбувало те, що ми переїхали і не дома. Я не можу поїхати до дітей, вони живуть окремо. Хочеться, щоб скоріше був мир, як раніше, щоб діти їздили до мене, я до них, а то вони мені лише телефонують. 

Хочеться, щоб скоріше настав мир і перемога була за нами.