Я з Енергодару. Мені 40 років. Працював на Запорізькій АЕС. Вже життя прожив там. 

Прокинулися ми дуже рано від вибухів, потім побачили новини. Були налякані, був страх, що можна постраждати від російських ракет. З першого дня Енергодар був в ізоляції. В місті не було продуктів, палива.

Шокувала поведінка окупантів. Вони думали, що визволяють когось від когось - вони настільки тупі  в своїх поглядах. А потім саме страшне, коли пропадають друзі. Їх катують, вбивають… і цих людей я знав.

Війна об’єднала людей. Враження були класні, коли перед танками вийшло практично пів міста, щоб не пустити їх до Енергодару. Було таке приємне об’єднання людей, коли створювали супротив.

Ми виїжджали своїм авто. Окупанти відносились до нас, як до скоту. Поїхали у Бучу, тому що тут мої рідні. Треба було їм допомагати після визволення міста, ремонт квартири робити.

Родина моя фактично розлучена. Жінки виїхали, дуже довгий час не бачили рідних. Ми пристосувалися жити в умовах війни, допомагати армії і людям.

У майбутньому бачу вільною і незалежною нашу країну, яка буде в Євросоюзі і НАТО.