На початку війни я була вдома. У мене сім’я, маленькі онуки були. Сиділи в підвалах. А потім почалися такі обстріли, що потрібно було виїхати. Ми перебралися в інше село. А 1 квітня розбили мій дім повністю.

І з їжею, і з ліками були труднощі. І з проживанням. Страшно було, коли бомбили, а ще страшніше, що без інсуліну залишалася. Якби не волонтери, то я б не вижила.

Коли вибухали бомби, літаки кружляли, у хатах вікна і двері вилітали.

Ми залишилися ні з чим. У чому були, в тому й поїхали. Евакуацію я не дуже пам’ятаю, бо в мене напади були. Ми наймали людину, і вона нас вивезла в Полтаву.

У нас було часу дуже мало, максимум – 30 хвилин, щоб виїхати до обстрілу. І коли вже виїхали, то почався обстріл. Перед машиною падали снаряди. Ми дивом виїхали, але в тому селі, куди ми перебралися, було не краще, і довелося нам виїхати до Полтави.

Я думаю, що не тільки я, а і всі, хто був під обстрілами, зіткнулись із психологічними проблемами. Я, звісно, переборюю себе, але дуже страшно.

Надіємося, що війна скоро закінчиться. Хотілося б бачити наше майбутнє чистим, світлим, без війни. Хочеться трошки підлікуватися. Щоб я не помирала так, як я щодня помираю.