Я живу в Миколаївській області, в селі. Як заїхали окупанти, то через нас це все йшло. Як бомбануло, то в нас вибило вікно і мене відкинуло в третю кімнату, контузило, і згори стеля впала на голову. Я одна в хаті була, перелякалася, потім у погреб пішла. А тоді думаю: зараз я тут, ніхто ніколи і не одриє. Я сама, нікого не маю. 

«Гради» летіли прямо на голову. Перед хатою дві ракети зривалися, тварини постраждали. У нас на хаті дах побомблений. З вулиці не видно, а як зайдеш на горище, то видно, яка вона дірява, постійно набирає води. 

Я нікуди не виїжджала. А куди виїжджати, що їхати шукати? Грошей немає, пенсія маленька в мене. Нам привозили допомогу. Дочка раз у тиждень подзвонить, і то - нічого не можна говорити. Сказала, що здорова, і все. 

Я колись одному руському казала: «Слава Україні!» А воно йшло п’яне, без ніяких знаків і з автоматом. То він на мене став і вилупився. 

Мені казали люди, що він міг мене розстріляти. Я тільки потім злякалася так, що і не виходила на вулицю. 

Якось, вже після визволення, йшла я по гуманітарку, і якраз солдатиків везли наших. Я так плакала... Мамі повезли якогось хлопчика вбитого...

Хоч би хлопці всі живі були, і все було добре. Скільки можна? Досі немає спокою. Воно літає, а ми тримаємося, мусимо. Надіємося і живемо.