Я зі Снігурівки. Мені 75 років. Не виїжджала нікуди, всю окупацію була вдома.

Зранку встали і почули по радіо і телевізору, що почалася війна. Показали, що аеродром в Миколаєві обстріляли. А вже 19 березня до нас прийшли руські.

Найстрашніше було, як стріляли і як бомбили. Навіть такі були обстріли, що наче дім підіймається. І зв’язку не було - не знаєш, що там діти… Оце було саме страшне.

Питної води у нас і так немає, а у війну - тим паче. Коли почалася війна, перебили високовольтну лінію, і не було світла. Одразу пропала і вода. Ми їздили до джерела. І руські привозили воду, але там, щоб взяти п’ять літрів води, потрібно було три години в черзі вистояти.

Донька була зі мною, онуки всі виїхали в Нідерланди. А зараз приїхали син з невісткою: вони з Каховки, а там - бойові дії. Терпимо, та і все. Так і живемо: коли знаєш, що у дітей все добре, то і в тебе все добре.

Найкращий був день нашого звільнення. Ми рано прокинулися. Пішли розмови, що руські пішли. А потім десь близько полудня зайшли наші. І пішла музика наша, і прапори. І пішло веселіше, що руських тут немає вже.

Надіюся, що може в травні закінчиться війна. Надіюсь, що майбутнє буде гарне, якщо не розіб’ють. А то вже в Снігурівці немає ні школи, ні садку - все розбили. Ну, можливо, все відбудують. Хочеться, щоб тихо було, щоб могли діти до школи ходити, навчатися.