Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 43188
Любов Гудинець
вік: 50
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Пенсіонери в підвали не йшли. Казали: «Де доля – там і будемо»

Майже 50 років вона живе в селі, але ніколи не думала, що доведеться пережити таке. Згуртовано усім селом телефонують один одному після обстрілів. Світлана завжди перевіряє, чи потребують допомоги мешканці її вулиці в такі моменти.

У нас поруч вулиця постраждала найбільше – там залишилося з 15 будинків тільки 3 цілі. Решта зруйнована повністю. Там залишилися жити тільки три пенсіонери. Вже і вік, і їхати нікуди.

Я в цьому селі [у Славному] живу майже 50 років. Народилася в Донецьку. Батьки сюди переїхали 1970 року, коли мені було шість місяців. І діти мої тут, і онуки. Живемо потихеньку.

Як раніше жили? До Оленівки ходили пішки, бо тут роботи не було. Колгоспи розвалилися. З Оленівки сідали на автобус і в Донецьк їздили на роботу. Я отримувала на комбінаті 3,5 тисячі гривень зарплати. Була стабільність. Робота була, магазин. А зараз ні магазину, ні роботи.

Я живу за кошт своєї дочки, яка отримує дитячі. Три з половиною тисячі гривень. Так багато хто тут живе. По хліб їздимо до Новомихайлівки. Іншого варіанту немає. 

Пенсіонери в підвали не йшли. Казали: «Де доля – там і будемо

У нас поруч вулиця постраждала найбільше – там залишилося з 15 будинків тільки 3 цілі. Решта зруйнована повністю. Там залишилися жити тільки три пенсіонери. Вже і вік, і їхати нікуди. На нашій вулиці теж три будинки цілі, а решта всі зруйновані. Люди, хто молодший, з дітьми, повиїжджали. Дітей вчити треба, а тут умов жодних немає.

Багато дітей у селі було, осіб 150. Зараз тільки четверо учнів і дитсадківського віку п'ятеро. А ще двоє в нас маленьких народилися – чотири й пів року дітки. І тільки 48 дорослих залишилося на все село. Автобуса немає, доводиться людям наймати таксі, машини й возити дітей до школи в сусіднє село Новомихайлівка.

Пенсіонери в підвали не йшли. Казали: «Де доля – там і будемо

«Я думала, що тільки в кіно таке може бути»

Я працювала в Донецьку на м'ясокомбінаті. І коли почалося це все, я особливо телевізор не дивилася, тому що о третій годині ранку йшла на роботу, об 11 вечора приходила. Не до новин було. А потім на роботі дівчата почали розповідати. Але я думала, що це тільки в кіно таке може бути.

2014 року 30 вересня до нас прийшли в село українські військові. Спочатку стосунки між військовими та місцевим населенням більш-менш були. Ні поганого, ні доброго. А потім якось тут командир військових загинув, трагічно загинув. Ми тоді бачили якийсь ажіотаж серед військових. Але ж нам ніхто нічого не говорить. І ми не зрозуміємо, у чому річ. Потім сказали жителів зібрати.

Зібралися ми, думали, може якесь оголошення, може, нам комендантську годину змінили. І один, як ми говоримо, воїн світла раптом почав кричати: «Я вас, сепари ви такі!.. Зізнавайтеся, ви навели?! Через вас вбили нашого командира? Я зараз вас усіх тут!» Це добре, що інший чоловік підійшов і каже: «Ти що твориш? А люди тут до чого?»

Пенсіонери в підвали не йшли. Казали: «Де доля – там і будемо

Усі були шоковані. Це було страшно. Добре, що на зустрічі були тільки дорослі. А уявіть, якби ми здуру ще своїх дітей туди потягли! Моя дочка з дітьми вдома залишилася. Приходжу, вона каже: «Мамо, що трапилося? Ти на себе в дзеркало глянь». Я кажу: «Посивіла, але я не одна така. Там усі на обличчя змінилися. Усі білі стали». І тоді вже скільки військових до нас не заходило, уже люди до них з побоюванням.

З жовтня 2014-го почастішали обстріли і йшли до березня 2015-го. Нам військові сказали: щойно почули свист, одразу біжіть до підвалів. Хто встигав – добігав, хто за стінку ховався. Це було дивно, і ми не розуміли. Тут онучка доглядала свою 96-річну бабусю. Бабуся навіть не розуміла, що війна. Вона чула, що десь щось бухає. І онучка говорила: «Та це літак летить». Щоб її не засмучувати.

Коли почали лягати снаряди, у будинки влучало. Спершу було дуже дико, потім змирилися.

У нас хлопець у селі згорів. Коли був приліт, десь, напевно, провід перебило, і все заіскрилося моментально… Я побачила такий феєрверк – щось тріщить. Вибігла, там купа людей. Військові відразу викликали пожежників, але людина заживо згоріла. Будинок лаконаливний, балки, усе дерев'яне згоріло. Це, звичайно, був шок. 

Пенсіонери в підвали не йшли. Казали: «Де доля – там і будемо

У мене сусід живе через стінку. У нього влучило в електролічильник. Його вирвало і наскрізь пробило стіну. Дві сім'ї в нас постраждали сильно, їм снаряд упав у сарай. Вони тримали господарство, і воно заживо згоріло. Це був шок. Худобу теж шкода. Пожежі були, гасили. Але це через суху траву по осені. Два будинки згоріло. Але спасибі військовим, допомагали гасити.

«Після обстрілів бігали по хатах – чи всі живі»

Стріляли з 7 ранку до 12 дня. Потім з 8 вечора і до 12 години ночі. Двічі на день. Молили Бога, щоб швидше це все закінчилося. Після обстрілів молодші активні жителі бігали до пенсіонерів. Чи всі живі, здорові? Може, кому води, комусь пігулку?

Якось ми засікли: вранці годину двадцять нас обстрілювали. Потім увечері або вночі годину двадцять – дві години. Коли люди хочуть лягти на диванчик, поспати, а їх серед ночі піднімають – і швидко в підвал. У темряві біжиш з цією свічкою попереду, вона затухає. Хто запальничкою, хто сірником черкає, щоб до підвалу добігти. У мене льох у будинку, а в людей багатьох підвали на вулиці, на задньому дворі. Туди треба добігти. Ти не знаєш, встигнеш чи ні.

Пенсіонери в підвали не йшли. Вони говорили: «Де доля, там вже й будемо». Тому що до підвалу поки з паличкою добіжить… Будеш бігти – спіткнешся, впадеш. Кажуть: що буде те й буде.

«Ми думали, ось-ось два-три дні – і все»

Шість кілометрів від нас до Оленівки – це вже територія «ДНР». Наше селище було повністю закрите. Сюди ні в'їзду, ні виїзду не було. Ми могли тільки з дозволу військового керівництва виїхати в сусіднє село, придбати хліб, воду. І повинні були повернутися додому, наприклад, взимку о 4 годині вечора, тобто у світлий час. О п'ятій взимку темніє й уже не пропускали. Треба було повертатися назад у сусіднє село Новомихайлівка. Хто у знайомих, хто у родичів зупинявся на нічліг. Потім наступного дня заїжджали до себе додому.

У своєму дворі можна було перебувати. Військові сказали, що краще до другої години повертатися додому, щоб потім ми не бігали. Раптом обстріли – щоб ближче до дому, ближче до підвалів були. Нам виділяли тільки годину денного часу, щоб ми ходили по воду до колодязя загального.

Дітей з двору ми не випускаємо. Поля навколо села всі заміновані. Скрізь розтяжки. Дітей – тільки у двір або вервечкою по воду. Стежкою і назад додому. Ні кроку вліво, ні кроку вправо.

Півтора року в нас не було світла взагалі. Свічки використовували. Моторошно. Особливо взимку. Швидко темніє, а в кого дітки маленькі, це і каші не підігріти, нічого. Було складно. Запасами, які ще за доброго життя були накопичені – дрова, вугілля, ними взимку топили. У березні 2016 року нам тільки зробили світло.

Ми думали, ось-ось два-три дні – і все. А воно затягнулося вже на п'ять років.

Пенсіонери в підвали не йшли. Казали: «Де доля – там і будемо

«Документи – не цінне. Головне – щоб була вода»

Тут у нас зараз полігон. Трафарети стоять. Приїжджають військові на навчання. Наші діти досі лякаються. Щойно чують звуки пострілів, відразу ж автоматично біжать до підвалів і кричать: «Мамо, мамо, у підвал!». Рефлекс виробився за цей час.

Маленькі ще нічого, а ось тим, яким уже 8, 10, 14 років, намагаються швидше ховатися і щось найцінніше із собою брати. Уже не документи, як раніше. Говорили, біжите до підвалу – беріть документи, ні. Документи особливо вже й не вважаються цінними. Головне, щоб вода була. Ось це найцінніше. І хтось якусь іграшку із собою в підвал брав. 

Зараз більш-менш тихо. У нас на вулиці всі додому хочуть, а повертатися нікуди. Будинки розбиті. Під фундамент знесені. Наново будувати треба.

Їздиш в Курахове, а там багато людей не знають, що таке війна, не розуміють. Іншим разом, коли говориш, що треба в пенсійний, у соцзабез, податкову без черги пройти, кажеш, що ми звідти… А нам відповідають: «Що ви таке кажете? Фільмів надивитеся, а потім тут розповідаєте». Не розуміють...

«Бог терпів і нам велів»

У 2015–2016 роках нам від Ріната Ахметова приходила гуманітарна допомога. Червоний Хрест допомагав. Рінату Ахметову дуже вдячні. Якби не ця допомога, я не знаю, як би ми вижили. Люди раді були. Люди були шоковані. Були вдячні. Не забувають нас досі. Нам важко. По продукти в сусіднє село треба їхати. Машина до Михайлівки – 75 гривень. Але я ж не працюю. Пенсіонери отримують стабільно пенсію. Вони наймають машину і кажуть: добре, я тобі хліб куплю, за дорогу платити не треба.

Хотілося б, щоб усе налагодилося. Як раніше вже не буде, але щоб була хоч стабільність, і не було війни. Мрію про роботу. Тому що немає роботи, немає життя. Ну, будемо жити. Діток у нас народжують, посміхаються. Важко, але нічого. Ми говоримо завжди: «Бог терпів і нам велів». Так і доживемо.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій