Сташенко Яна, вчитель, Ніжинська Гімназія №1

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли почалась повномасштабна війна, моєму сину було лише три місяці. Маленьке тепле диво в моїх руках — і світ, що розсипався на друзки.

Мій чоловік, не вагаючись ні хвилини, пішов захищати Україну. А я залишилась… залишилась не просто сама, а з немовлям на руках і серцем, повним тривоги.

Єдине, чого тоді хотілося — щоб він повернувся. Щоб ми були разом. Щоб небо було тихим.

Мене прихистили рідні чоловіка. Ми переїхали до його тітки, і в її домі зібралася вся родина — тісно, але разом. Пам’ятаю, як у темному підвалі, при світлі ліхтарика, я качала сина і співала йому колискову, намагаючись заглушити вибухи.

Дитя ще не розуміло, що відбувається, але мої руки тремтіли, а сльози тихо капали йому на ковдру.

У ті хвилини допомога була не в словах, а в присутності. Хтось подавав воду, хтось розігрівав пляшечку з молоком, хтось просто мовчки обіймав. І саме в цій тиші обіймів я вперше за війну відчула — ми не самі.

Мені не дозволили впасти. Не дозволили зламатися. І я, як могла, трималась. А потім — допомагала іншим. Варила їсти, збирала посилки для військових, писала листи вдячності незнайомим захисникам. Коли бачила, як літня сусідка тримає в руках хліб, який ми їй передали, з таким трепетом, наче це скарб — розуміла: навіть крихта добра змінює світ.

А найважливіше сталося в нашій родині. Люди, які колись рідко спілкувались, об’єдналися, стали плечем один одному.

Мій чоловік дзвонив, коли міг, і казав: «Тримайся, ми заради вас». І я трималась — не лише заради нього, а заради всіх, хто був поруч. Ми стали родиною не за кров’ю, а за серцем.

Сьогодні війна триває. Минає третій рік. Моєму синові вже три роки. Він росте під звуки сирен, вміє ховатись у "домік" і знає, що тато — герой. Іноді він підходить до вікна, дивиться вдалечінь і питає: «А коли тато прийде?» І я, стискаючи серце, відповідаю: «Скоро, синку. Ми всі чекаємо…»

А ще я працюю в школі. Я вчителька. І кожного дня, заходячи до класу, я знаю: захищаю не лише свою дитину. Я стою за кожне маленьке серце, яке боїться не менше мого. Я тримаю спокій в очах, навіть коли всередині буря.

Я вчу, що любов і підтримка — це теж зброя. І мої діти, мої учні, — вони теж воїни. Вони навчаються попри війну. Усміхаються попри страх. І я маю бути для них світлом.

Сила допомоги — це не лише про дії. Це про серця, які не опускаються. Це про маму, яка гойдає дитину в підвалі. Про бабусю, яка пече хліб для воїнів. Про вчительку, яка вірить у своїх дітей, коли весь світ трясеться під ногами. І поки ми допомагаємо один одному — ми незламні.