Бабенко Вікторія

9-А клас, Запорізька гімназія № 58 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Біденко Тетяна Іванівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ранок 24 лютого 2022 року. Цю дату я побачила на екрані телефону, ще не усвідомлюючи, що запам’ятаю її назавжди. П’ятнадцять пропущених дзвінків від ліпшої подруги Поліни. Стурбований голос батька. Сльози мами. Так почався день, який розділив моє життя на «до» і «після».

Моє серце на мить зупинилося, коли я зателефонувала подрузі й почула її схвильований голос: «Віко, війна почалася. У мій дім влучила ракета». Але усвідомлення, що в Україні почалося повномасштабне вторгнення, прийшло тільки на другий день, коли побачила зруйнований будинок подруги, який був для мене майже рідним, бо я часто бувала там.

Почуття тривожності, розгубленості, безпорадності наче різали зсередини. Та все ж нічого не зрівняється зі сльозами мами та сестри, з сумними очима батька та обнадійливими новинами. Здавалося, що вже не може бути гірше. Але ні, може…

Третє березня. Окупація мого рідного міста Кам’янки-Дніпровської. Перші танки на центральних вулицях та російський прапор над міською радою… Огида, розпач… У рідному місті я більше не почувалася безпечно.

Нарешті ми наважуємося їхати. Батьки залишаються вдома, незважаючи на всі суперечки, а я з сестрою та її чоловіком їду до Запоріжжя.

Останній день у рідній домівці минув швидко. Я намагалася запам’ятати кожну частинку своєї кімнати, подвір’я та маминого саду.

Вже під вечір, вилізши на дерево, я вдивлялася, як сонечко ховається за рожевими хмарами. Сльози котилися по моїх щоках. Я розуміла, що залишаю місце, де виросла, де почувалася щасливою. Дуже боляче було розлучатися з батьками і домівкою.

Дорога до Запоріжжя була довгою.

Ми були готові до найгірших знущань від окупантів, про які читали в новинах.

Але найважчим було очікування. Довжелезні черги до блок-постів, залякування від російських військових, паніка – все це супроводжувало нас протягом дня. Нарешті ми дісталися Василівки. Простоявши там сім годин, змушені були повернутися додому, бо орки розвернули колону автівок назад.

Наступного дня ми не доїхали навіть до Василівки. Всіх зупинили посеред поля, не пропускаючи далі. Було дуже гидко бачити обличчя цих нелюдів, які залякували всіх, проходячи з автоматами повз машини та заглядаючи у вікна. Обіцяли пропустити всіх уночі, але знову збрехали.

Третій день був швидким і виснажливим. Ми рушили самостійно.

Пам’ятаю, як на одній із зупинок орки кинули трьох людей у яму, а невдовзі пролунали постріли… З найдовшої колони (це була колона з Маріуполя) люди почали кричати і падати на землю.

Всі розуміли, який жах пережили ці люди в рідному місті. Та найбільше запам’яталось ставлення людей одне до одного: всі підтримували, пригощали їжею, пропонували допомогу. Українці – найкращі люди у світі! Того ж дня ми рушили далі вже не трасою, а через поля.

Я ніколи не забуду відчуття радості, полегшення та свободи, коли ми дісталися до українського блок-посту, де лунала рідна українська мова та майорів український прапор. Та раділи недовго, бо по колоні почали бити «Градами». Дивним було те, що страху в мене вже не було, тільки бажання скоріше дістатися до Запоріжжя. Через три години ми всі були в безпеці.

У Запоріжжі моє життя дуже змінилося. Нова школа, постійні переїзди на нове місце проживання, сум за домівкою, страх за батьків. Через два місяці приїхали тато з мамою з окупованої території. Це був один із найщасливіших моментів з початку війни.

Війна вдарила по всіх нас, але дала зрозуміти справжнє обличчя людей і нас самих. Спершу було неймовірно важко звикнути до нового міста та людей. Незважаючи на всі труднощі, ми продовжуємо жити. Жити й розвиватися всупереч клятим сусідам. Я знайшла друзів, які допомогли мені адаптуватися, почала займатися спасом. Усвідомила, що хочу рятувати і розвивати неньку Україну після закінчення школи. Тож я вірю, що ми, українці,– незламні й непереможні, впораємося з усіма перешкодами, а також у те, що кожен повернеться додому та обійме найрідніших йому людей.