Крицька Ніка, 9 клас, Харківський ліцей №100

Вчитель, що надихнув на написання есе — Євлахова Ганна Вячеславівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Сніжинки тихо падають.

Я їх до серця пригорну.

Я щаслива, що тебе я маю ̶

Дім мій, Україну, квітку запашну!

Як морозно і гарно навкруги. Летять сніжинки пухнасті, крижані прозорі дзеркальця застигли на доріжці, а сонячні промені додають блиску і яскравості. Ось я уже вдома. Ми з матусею п’ємо чай, розмовляємо, сміємось. Завтра в моїй сім’ї свято. Але завтра буде завтра. Мені сниться, що на вулиці гроза, грім. Чую, кричить матуся: „Що трапилось, мамо?” ̶ питаю тихо. І бачу вогняне зарево, чую вибухи…

Мій шлях теж був одним із ненайпростіших. Перший день війни я пам’ятаю як уві сні. Невже закінчилась моя щаслива дорога життя? Може треба ставити крапку: плакати, нічого не робити? Ні! Може ж комусь буде потрібна моя допомога? „ Найкращий час для нових починань зараз”, ̶ кажуть люди. Коли ми прийшли в укриття, була надія на те, що це ненадовго. День за днем я чекала кінця цих страшних подій, але він так і не настав. „Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя”, ̶ сказав Василь Симоненко.

На нашій рідній землі страждають не тільки люди, але й тварини і птахи. Одного разу я почула незнайомі звуки, вони були схожі на плач дитини. Я підійшла ближче до зруйнованого будинку.

̶ Що це, хто плаче? ̶ подумала я.

Я була трохи здивована тим, що я там побачила через вікно без скла. Любі маленькі беззахисні тваринки плакали і наче просили: „Допоможіть!”.

Я підійшла до них ближче, взяла їх і пригорнула до себе. Це були малесенькі шиншилки.

Ось так я і зробила добро: зберегла життя пухнастим малюкам.

Спогади, спогади, спогади.

Я пам’ятаю, як в перші дні війни ми сиділи в укритті і молилися, щоб з нами було все добре.

Пам’ятаю, як ми лягали спати під звуки ракет, які летіли в темному небі. Я сподіваюсь, що наша рідна Україна впорається з такими страшними випробуваннями. Мені дуже шкода людей та тварин, які живуть поруч з нами, тому я намагаюсь завжди їм допомагати і підтримувати.

Війна   ̶ не лише битва на фронті за життя країни, це також боротьба в серцях людей. За ці 1000 днів війни я зрозуміла, що нашій рідній Україні дуже важко сьогодні. Багато хто з людей втрачає свій рідний дім, своїх близьких, але чи заслужили вони таку долю?

Так, все можна виправити, тільки не спогади про страшну війну, які залишаться назавжди з нами. Я згодна зі словами поетеси Катерини Проценко:

„Хоч і важко буває, такі вже у світі часи,

Та щоранку зустрівши усмішкою день на світанку,

Україна моя, вічно сповнена сили й краси,

Одягає найкращу квітучу свою вишиванку”.

Україно, я з тобою!