Мені 84 роки. Я живу в місті Дніпро. Мені було три роки, коли почалася Друга світова війна. Тоді наша сім’я жила в Чернігівській області. Через наше село їхали німці. У Срібному, за п’ять кілометрів від нашого села, була велика школа. Німці загнали туди людей і підпалили. 

Пам’ятаю, як ми ховалися в окопах під час бомбардувань. Мій батько дійшов від нашого села до самої Німеччини. Був ранений під Києвом. Бабуся їздила до нього у госпіталь. Він помер через п’ять років після закінчення війни. 

Тяжкі роки були. Ми голодували. І зараз страшне коїться. Коли дивлюся новини, в мене душа розривається. 

Я живу одна. Усі мої рідні померли. Є племінники в Києві, але у нас не близькі стосунки. Хоча племінниця кликала мене до себе, коли почалася повномасштабна війна. Та я не захотіла їхати. 

Мені важко усвідомлювати, що знову йде війна. Я дуже переживаю за наших військових. Шкода зламаних життів. На мою думку, ця війна затягнеться надовго.