Палій Ольга, учениця 11 класу Комунального закладу "Харківська гуманітарно-педагогічна академія" Харківської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гейдел Алла Михайлівна

Війна. Моя історія

Війна – у кожного з цим словом свої думки, почуття, спогади. Історія у кожного теж своя. Я б хотіла розповісти свою історію. Почну я з 23 лютого, це був звичайний шкільний день. Цей день був сонячний і теплий. Я пам’ятаю дуже добре, як ми починали готуватися до восьмого березня, як сиділи розмовляли з класом, планували підготовку до свята.

Але тоді ніхто ще не знав, що це був останній наш шкільний день, що потім прийдеться подорослішати за день.

Я пам’ятаю, як за два дні до повномасштабної  війни мені наснився дуже страшний сон, що почалася війна. Як я прокинулася і почала плакати, та пам’ятаю, як мене заспокоювали й говорили, не плач, це просто сон.

Але потім цей страшний сон став реальністю.

Ранок 24 лютого почався зі слів, які доносилися з іншої кімнати. Мама говорила телефоном: «Збирай документи і їдь терміново додому», тоді я не одразу зрозуміла, що відбувається. Я вийшла і запитала «Що відбувається?» і мама відповіла, що війна, але все буде добре.

Було дуже страшно, але понад усе було страшно за рідних. Які були не вдома. 

Ще дуже запам’ятався момент, коли мама з тіткою пішли в магазин і я залишилася вдома складати всі ліки та документи до купи, та в той момент пролітав літак над будинком, тоді я просто сіла на диван і просто не знала, що робити, куди бігти. Це був перший день, я ще не знала, що треба робити в таких ситуаціях.

Але я знала одне з першого дня, що нас не зламати, ми сильні та незалежні. Дуже гарно пам’ятаю, як один одному намагалися допомагати. І в цьому була наша суперсила.

Кожен допомагав, як міг. Але були й інші нелюди, які робили зло, які вчора були тобі друзями, а сьогодні вони готові продати тебе, і такі були серед нас на жаль. А потім іншу половину дня я провела перед телевізором, дивлячись новини й чекаючи телефонного дзвінка від тата та брата.

Спокійніше стало тоді, коли додому приїхала сестра, але і страшно було від того, що інші близькі мені залишалися у небезпеці. Але дякуючи їм, Харків у нас вільний.

З перших днів війни я і моя родина допомагали, як могли. І речами, для тих, хто залишився без нічого, і домівкою, і їжею. Варили їжу і передавали нашим героям. Складали посилки та передавали нашим  ЗСУ. Як загадаю перші ночі, коли було страшно спати, і совість, яка не давала заснути, що ти спиш у ліжку, а хтось у підвалі або в окопі.

Я пам’ятаю, як сиділа увечері та слухала новини, і як почула перший звук ракети, як упала я на підлогу і в голові одне, за що це все, але згодом я знайшла відповідь на це питання, я пам’ятаю, як літали ті ракети кляті, та страшне, що ніхто не знав, куди та коли впаде.

І тоді розуміння того, що сьогодні може стати останнім днем твого життя, дало ще більше мотивації просто жити. Перші два дні я сиділа і дивилася новини та все. Але потім я зрозуміла, що це не вихід і почала все робити для перемоги та заради нашого світлого майбутнього, допомагала людям, де могла брати участь, збирала гроші на ЗСУ.

А потім час настав обирати професію і я обрала професію соціальна робота, бо за час війни чула багато історії, коли соціальні робітники допомагали людям.

Підтримували  своїх клієнтів, надавали допомогу. І я вважаю, що я зробила правильний вибір, що обрала саме цю професію. Бо це професія майбутнього. Постійний страх за своє життя та життя близьких людей –  стало буденністю в моєму житті. Вірю, війна скоро закінчиться перемогою нашої країни й ми будемо жити у вільній, мирній Україні. І наші герої повернуться додому.