Аузяк Катерина, 8 клас, Кулішівська гімназія-філія ОЗ "Михалківський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Калабалик Антоніна Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя складається з моментів, що назавжди закарбовуються в пам'яті. Одні приносять радість, інші ж – біль, що не вщухає. Третього травня 2023 року моє життя розділилося на «до» і «після» – у цей день я втратила свого рідного дядька, головного сержанта Юрія Калима. Ця втрата навчила мене цінувати життя, не залишатися осторонь чужого горя і завжди бути готовою допомагати тим, хто цього потребує.

Дядько Юра народився в селі Кулішівка, а згодом разом із родиною переїхав до Чернівців. Він був людиною надзвичайної сили духу та незламної віри у справедливість.

Закінчивши Чернівецький індустріальний технікум, працював інженером-енергетиком на підприємстві «Денисівка». Його любили і поважали як у родині, так і серед колег та друзів. Він був турботливим сином Ганни Семенівни та Івана Степановича, люблячим чоловіком для Жанни Микитівни та найкращим батьком для свого синочка  Сашка. Коли почалася війна, він не зміг стояти осторонь. 1 березня 2022 року дядько Юра був призваний до лав Збройних сил України.

Він не вагався, бо знав: його обов’язок – захищати свою родину, свою країну, своє майбутнє. Він пройшов важкі бойові випробування, але завжди залишався вірним присязі та побратимам.

Моя бабуся, Ганна Семенівна, щодня виглядала дядька з війни, сподіваючись побачити його усмішку на порозі рідної хати. Вона готувала його улюблені страви, ніби ось-ось пролунає дзвінок у двері. Щовечора вона молилася за його повернення, дивлячись на стару фотографію, де він ще зовсім юний. У кожному кроці, кожному подиху була надія, що цей день стане тим, коли її син знову обійме її. Та навіть тоді, коли серце відчуло біду, вона не переставала вірити – в нього, у перемогу, у любов.

На жаль, під час артилерійського обстрілу в Миколаївській області він отримав важке поранення. Попри всі зусилля лікарів, життя дядька обірвалося 3 травня 2023 року.

Ця втрата змінила мене. Спочатку був біль, розпач і відчуття несправедливості. Але згодом я зрозуміла: пам'ять про мого дядька має жити не лише в наших серцях, а й у наших вчинках. Він завжди допомагав іншим на війні, навіть ціною власного життя. Тому найкращий спосіб вшанувати його – це продовжити його справу, підтримувати тих, хто цього потребує. Днем, який залишиться в моєму серці назавжди, стало відкриття банера на Алеї Слави на честь дядька Юрія. Це було символічне нагадування про його жертовність, про його подвиг.

Коли я побачила його зображення поруч із іншими героями, серце стислося від болю, але водночас – від гордості. Гордості за те, що він жив, що він боровся, що його пам’ятатимуть.

Ця подія зібрала рідних, друзів, побратимів. Всі, хто знав Юрія, згадували його доброту, його силу, його незламність. Ми плакали, ми обіймалися, ми відчували одне одного. І в цей момент я зрозуміла, що допомога – це не лише матеріальна підтримка, а й духовна. Це слова підтримки, це теплі обійми, це пам’ять, яка не згасає. Я почала допомагати військовим і родинам загиблих. Волонтерство стало для мене не лише способом вшанування пам’яті дядька, а й своєрідним зціленням.

Я побачила, як важлива підтримка для тих, хто залишився без рідних, як маленькі добрі вчинки можуть змінити життя людей.

Юрій Калим віддав своє життя за наше майбутнє. Його іменем я хочу нести добро і допомагати іншим. Це моя особиста боротьба – боротьба за те, щоб його подвиг не був забутий. Адже сила допомоги – це те, що робить нас справжніми людьми, і саме вона здатна змінити все.