Мені 26, є чоловік і семирічна дитина. В перший день війни мені зателефонували батьки і сказали, щоб ми їхали до них. О восьмій ранку ми сіли на потяг і поїхали до батьків у Велику Олександрівку. А десятого березня росіяни вже зайшли і туди.

Найважче те, що окупанти щодня були поруч. Заходили до нас. Жодної свободи ми не відчували. Страх був за дитину. Щодня вони могли забрати мене, чоловіка чи батьків.

Шокувало, коли мого батька водили розстрілювати. Він ішов від сестри, і на блокпості його п’яний чеченець зупинив. Поставив батька на коліна і стріляв над головою. Це було для мене найстрашніше.

Їжа у нас була в запасі. А коли він став закінчуватися, то ми виїхали.

Ми пішки пройшли блокпост, а оскільки він був біля нас, і росіяни нас бачили щодня, то ми пройшли нормально. А потім під’їхала машина, і нас вивезли.

Ми обрали Кривий Ріг, тому що сюди всі наші знайомі їхали. Нам було до кого, тож із цим легше було.

Через карантин я закрила ФОП, і наразі у мене роботи немає. Чоловік шукає роботу, але поки що не знайшов.

Я не знаю ні коли, ні як закінчиться війна. І не знаю, чи буде нам куди повертатися. Зараз я нічого не можу сказати.