Васильєва Марія, учениця 11-А класу комунального закладу «Харківський ліцей № 51 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Таровита Ірина Олександрівна

"Війна. Моя історія"

Як це почалося. 24 лютого, 4.00. Мама розбудила мене словами «Збирай речі. Війна почалася». У Харкові люди почули війну одразу. Але я не вірила, думала, що мамі то почулося, бо ж тільки минулого вечора ми обговорювали новини й казали, що все це дурниці. Яка війна у ХХІ столітті? Вийшли з дому. Напрямку ніякого не мали, просто йшли вперед. Було ще темно, і гули труби теплоелектростанції, мамі здавалося, ніби то танки їдуть. Людей на вулиці майже не було, і я вже подумала, що немає сенсу в нашій нічній «прогулянці», аж раптом ми зустріли таку ж схвильовану родину: тато, мати, син. Моя мама знервовано спитала: «То я одна така дурна, чи справді щось було чути?», а той чоловік їй відповів: «Ні, жінко, ви не дурні. У нас у Луганську теж усе так починалося». Тоді я зрозуміла, що почалася війна.

Дивно, я завжди була такою емоційною, а в той момент ніби сил не було. І матуся хвилювалася за двох, а я йшла мовчки.

Зараз і не згадаю, що було в моїх думках. Певно, спочатку ще не розумієш, що це означає – «війна почалася».

Кожен це почув того дня чи сам сказав близьким. Хтось, напевно, посміявся й не повірив, а хтось заплакав від страху, чи злості, чи то від інших емоцій, для яких слів ще не придумали. Важко описати, що люди відчували в той момент, коли почули те «Війна почалася»... Нам порадили йти до метро. Там уже зібралися люди перед зачиненими дверима, а хлопці з військового училища їх заспокоювали. Якось відчинили двері, людський натовп одразу ж опинився всередині, і ми знову зустрілися з тією родиною з Луганська.

Вони нам порадили до колон сідати. Сказали, що там більше шансів вижити, якщо стеля впаде. Як швидко люди вчаться збільшувати свій шанс вижити…

Сідають під колони, розрізняють звуки снарядів, менш ніж за хвилину перебігають до підвалу з хати. Навіть діти. І всі ці навички й знання вже ніби звична річ, і ніхто вже більше не задумується, що нас змусили цього навчитися...

Ми згуртувалися ще з декількома родинами знайомих і заночували в метро. Матуся бігала повсякчас назад до квартири й носила теплі ковдри, подушки, стільці для старших людей. У той момент вона була моєю геройкою. А наступного дня ми переїхали до напівпідвального приміщення в центрі міста, де раніше був офіс маминого шефа. Окрім нас, там було ще три родини. Усі разом: сім людей і ще ми. Спали на зіставлених стільцях і цілими днями читали новини. Першої ж ночі, як ми намагалися заснути, почули важкий потужний гул винищувача. У темряві здається, що той літак точнісінько над головою...

На п’ятий день, коли зранку ракета влучила в центральну площу міста, мама вже не могла сидіти на місці. Вона хотіла мене вивезти якомога швидше. Ми попросилися в машину з трьома іншими жінками й поїхали. Тиждень дороги. Тоді життя здавалося якимсь нереальним, ніби дуже-дуже довгий сон.

Я й спала майже весь час, бо користі від мене не було ніякої. Матуся вже не стримувалася, як у перший день: багато плакала й була начебто молодше, як перелякана дитина, і старше, ніби війна в момент відняла їй роки життя. От тоді я вже не просто зрозуміла те «війна почалася», я його відчула. Відчула втрату свого життя, а вже набагато пізніше й появу нового.

Для кожного війна почалася по-своєму. Ми всі були там, у тому моменті, коли нам сказали «Війна почалася». І той момент змінив наші життя на «до» і «після». Досвід кожного з нас є важливим, наші історії повинні бути почутими, побаченими й відчутими. Щоб назавжди залишитися в історії і в пам’яті наступних поколінь.